Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Він… щез?

– Не зовсім. Колвін вміє вигідно використовувати темряву, гру світла й тіні, щоб сховатись в них на доволі довгий час. Це – ціла наука.

– Ти її теж засвоїв?

– Не так довершено, як твій професор.

З моїх очей мало блискавки не вилетіли:

– Він – не мій!

Влад якось дивно глянув на мене:

– Але ж ти в нього вчишся.

– Хіба що в цьому сенсі, – буркнула я.

Далі договорити я не встигла, тому що по краях галявини пронеслись якісь спалахи, а через хвилину й сама галявина стала схожою на місце святкового феєрверка, з тією лиш різницею, що феєрверки ці летіли в людей. Виявилось, Колвін не наодинці протистояв тим, хто на нас чатував: я нарахувала загалом людей з п’ятнадцять. При цьому супротив професора були двоє. Два полум’яні батоги, що вилетіли із рук супротивників, він встиг перехопити своїм, сплести їх у вогняний шар і, розділивши навпіл, навіть не торкаючись до нього, відкинув назад. Один з нападників відлетів, а другий встиг чимось розпилити цю шарову блискавку, що летіла на нього, і шпурнув у Колвіна синій згусток. Професор швидко озирнувся й, у розвороті, зробив якийсь пас рукою, внаслідок чого синя маса полетіла в спину одного з супротивників, що бився з кимось, хто, судячи з усього, був на нашому боці. Синє примарне світіння повністю оповило тіло, якого торкнулось, і людина, чи ким воно там було, звалилась додолу.

Я почувалась глядачем фантастичного фільму з приголомшливими спецефектами. От тільки радості перегляду я не відчувала, розуміючи, що тут точно в кінці не буде слів «у процесі знімання жоден актор не постраждав». Бачила, як нервував Влад, і як в нього аж руки чешуться кинутися в натовп. В мене й самої вони чесались, та розум пригнічено шепотів, що все, на що я можу придатись у такому бою, так це полягти – ні, не смертю хоробрих, а, скоріш, ідіотів, або ж – стати трофеєм, що теж ніяк не спокушало.

З роздумів мене вирвав гучний рик з лівого боку галявини. Я розвернулась туди й мені стало моторошно: з приголомшливою грацією у світлі різнобарвних спалахів на галявину вийшли два величезних леопарди. Поруч зі мною також пролунав рик, правда, Владькин:

– С-сволота! – прошипів він.

– Налякай мене.

– Вони вивели двох поліморфів.

– Вла-а-ад?

– Це ті, хто може обернутись багато ким. А в нас тільки один – Колвін.

– І-і-і?

– Коли вони у тваринній формі, на них магія не впливає. Битися з ними може лиш такий, як вони. Олег, звісно, може ведмедем обернутись, та він метаморф, і слабкіше навіть зі своїми габаритами. Лєрка! – він озирнувся на мене. – Пообіцяй стояти тут і нікуди не лізти. Мені потрібно туди. Як щось не так – біжи до Власія!

Я не встигла запротестувати, як Владька вилетів на галявину й завертівся, сиплючи блискавками наліво й направо. Та його я швидко втратила з виду, бо переді мною Колвін зник у яскравому вихорі, а на його місці з’явився величезний білий тигр у чорну смужку. Виглядав він приголомшливо: висока холка, м’язи, що перекочувались під виблискуючим у мерехтливому світлі хутром, м’яка, але, разом з тим, погрозлива хода, та обпалюючий крижаний блиск очей. Його потужний хвіст нервово бив по боках, а з пащі виривався загрозливий рик.

Хижаки повільно наближались одне до одного, шкірячи жахливі ікла та здиблюючи шерсть на загривку. Леопарди намагались зайти з двох боків, а в мене зсередини все холоділо. Усі троє були досить значного вигляду, але мій розум безальтернативно підказував, що тут правила арифметики працюють повною мірою й не на нашу користь: два завжди більше ніж один. Тож, у Колвіна шанси на перемогу – один до двох.

Ніколи не думала, що почну хвилюватись через цього бісового професора! Кулаки за нього зараз стискувала й боялась, щоб з ним нічого бува не трапилось. Сама б накинулась на одну з цих диких тварин, якби могла. Я аж заскиглила від безсилля.

Зненацька тигр різко озирнувся, і я злякалась, що на нього зараз і накинуться, поки він відволікається. Та, як з’ясувалось, на це він і розраховував. Один з леопардів зробив кидок. Далі все було, наче в уповільненій зйомці. Я бачила, як передні лапи плямистої кішки під час руху пішли під тулуб, шия трохи витяглась і… прямо під неї влетіла тигрина лапа з випущеними пазурами, розриваючи її. Фонтан яскравих червоних бризок здавався приголомшливо заворожливим. Вони злетіли мінливими блискотливими краплями, а тигр встиг вже зчепитись із другим леопардом. Перший залишився лежати нерухомо, і я з полегшенням зітхнула.

Величезні кішки то кидались одна на одну, завдаючи удари й намагаючись вчепитись іклами у горлянку супротивника, то кружляли одне навколо одного. Я, наче заворожена дивилась на це дійство, вже не звертаючи уваги на бій, що вирував навколо, і поступово помітила, як леопард потроху веде тигра в певному напрямку. Не знаю, чи звернув увагу на це сам Колвін, та я почала вдивлятись у темряву на тому боці галявини, куди його намагались підвести, й розгледіла в кущах під деревом підозрілий блиск. Придивившись, я помітила дві сині мерехтливі й надто примарні доріжки, що ледь виднілись у передранковій пітьмі, і линули вони з очей чорної пантери, яка ледве вгадувалась, вкрита тінню. Доріжки тяглись до тигра. Ще трохи, й вони будуть зовсім поруч, а тоді… Що тоді?

Не знаю, чим я думала, й що на мене найшло, але я вистрибнула на галявину й втупилась на ці доріжки. Все, чого я хотіла, це хоча б зупинити їх. Натомість, вони злетіли догори й опинились прямо навпроти моїх очей. Я сахнулась від них, але вони кинулись до мене, і я не змогла вигадати нічого кращого, ніж викинути руку їм назустріч, намотати обидві на зап’ястя й рвонути донизу. Пролунало моторошне виття. Мою руку обпалило й пронизало таким болем, що очі миттєво заволокло пітьмою. Останнє, що я почула, жахливий рев хижака…