Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Глава 4. Дім, милий дім

Гудіння в голові стояло таке, що я крім нього не чула більш нічого. Свідомість то виринала назовні, то відповзала знов у приємну м’яку вату, бо саме в ній гудіння зникало. Періодично я щось відчувала. От зараз мене підняли за плечі, боляче натиснули на вилиці, чим змусили розтулити рота, та влили в нього якусь гірку гидоту, відразу ж притиснувши міцною долонею мою нижню щелепу, не дозволяючи цю гидоту виплюнути. Довелось ковтнути, ледве не вивернувши все це через хвилину назад. І знов провалля…

Не знаю, скільки я була у відключці, та тепер чула якесь сперечання:

– Вколюй їй у вену! – гарикнув чийсь знайомий голос.

По-моєму, це професор. А, ну, так, він же – тигр, йому належить гарчати. Жіночий голос намагався суперечити. Кому?! Колвіну?! Самовбивця.

– Це може її вбити, Ігор! Ти сам бачиш, як стрибає потенціал.

– Чорт! Ольга! Якщо ти не введеш, вона точно помре! Роби, що я сказав!

Я, що: помираю?! А ось це прикро. Спробувала розліпити повіки, та сил на це не було ніяких. Зате чиїсь палаючі губи торкнулись скроні й знов почувся знайомий голос:

– Тихше, Лєрка, тихше. Зараз полегшає. Я не дам тобі померти.

Так само розпечена рука лежала на моїй потилиці, а друга – на ребрах, десь в районі серця. Хтось перетяг моє передпліччя, й у вену ввіткнулась голка. Щось увірвалось у мою кров. Чорт! І це легше?! Як же боляче! Тіло аж зводило, а вуха потроху почало закладати вже обридлою ватою. Крізь неї я почула жіночий скрик:

– Ігоре, в неї судоми!

– Я бачу…, – глухо процідив Колвін.

Бовтаючись десь між свідомістю і непритомністю, я відчула, як з його долонь в мене полинув жар, миттєво розтікшись по моєму тілу, через що я одразу змокріла з голови до п’ят. Проте судоми припинились. Жар змінився приємним теплом та продовжив литися в мене з легким поколюванням. Не знаю, скільки це тяглося, здавалось, що вічність, проте зараз я точно не орієнтувалась у часі.

– Ігоре, зупинись. Досить. Її пульс майже нормалізувався, а от твій починає зашкалювати, – знов долинув жіночий голос.

Долоня з потилиці ковзнула на мої плечі, друга – з ребер – перемістилась на талію, й мене дбайливо підгребли ближче до грудей. Професорських, здається… Я все ж примудрилась розплющити очі й втупилась в інші, знов злякані, котрі дивились на мене… з надією?

– Бій скінчився? – ледве розліпила я пересохлі губи й злякалась власного голосу, який і сама не впізнала.

– Олеже! Дай флягу, – простяг до когось руку Колвін.

Через секунду заповітна місткість була вже притулена до мого рота, і я з жадібністю виковтала із неї всю воду. Якою ж смачною вона інколи буває! Після води навіть дихати стало легше. Я спробувала озирнутись навколо: поруч з нами сиділи двоє – чоловік і жінка років тридцяти з хвостиком обидва, наскільки я змогла розгледіти у світанковій напівтемряві.

– А де Владька? – повернулась я до професора.

Замість відповіді, він зненацька почав стягувати із себе футболку, а до мене тільки тепер дійшло, що я лежу на його колінах й на мені лиш джинси і бюстгальтер. Здається, його потішило, з яким рвінням я, тремтячими кінцівками, натягла його футболку й рвонула в бік, та була перехоплена міцними чоловічими руками та повернута знов на коліна:

– Вам краще полежати, Валеріє, – він опустив на мене погляд і вирішив, мабуть, трохи прояснити ситуацію. – На вас накинули паралізуюче закляття. З якогось дива воно розтеклось лиш по вашій футболці, тож, її довелось з вас зірвати, пробачте.

Мені якось не хотілось розвивати далі цю тему. І я повторила питання:

– Що, все ж, із Владом? 

– Полякова поранено, – відповіла жінка.

Я помітила як заграли жовна професора, і занервувала:

– Наскільки серйозно?

– Жити буде.

– Поки я до нього не доберусь, – процідив крізь зуби Колвін і втупився в мене. – С-соколовська! – прошипів він. – Я де казав тобі знаходитись?! – шипіння переросло у відвертий рев.

Моя голова мимоволі втягнулась у плечі, але відповісти я не встигла, бо за мене раптово вступився чоловік:

– Ігоре, заспокойся. Сам знаєш: якби не вона…

– Знаю?! – зі злістю обірвав його професор. – Що її дивом не вбили?!

Він деякий час шумно дихав, потім знов заговорив вже більш спокійним тоном:

– Повертайтесь. Там поранені, Ольго. Ми самі дістанемось.  

– Може, все ж перемістити? – запропонував чоловік.

– Не варто, Олег. Нехай подихає повітрям – їй корисно, – все ще злим тоном процідив Колвін.

– Певен, що не придушиш? – хмикнув той, кого він назвав Олегом.

Я аж знітилась й по мені пронеслось тремтіння, що не залишилось непоміченим.

– Дуже, знаєш, хочеться, але втримаюсь, – пролунав зловтішний сміх з крижаними диявольськими нотками у професорській інтонації. – В мене визрів грандіозний план, як над нею познущатись, оскільки вона так напрошується.

– Ну-ну, – дещо їдуче пролунав жіночий голос. – Я, мабуть, забронюю місця у перший ряд на цю виставу.

– Ольга! – нервово смикнувся Колвін.

– Все! Ми йдемо.

Пролунав різкий звук і ми, схоже, залишились на самоті. Я обережно сповзла з професорських колін, поки він спиною підпирав найближче дерево, й спробувала з навколішок плавно перетекти у вертикальне положення. Виходило погано. Тому, тяжко зітхнувши, мене ривком, ну, як зазвичай, поставили на ноги. Краще б не ставили. Світ перед очима хитнувся, і я разом з ним. Щоб уникнути мого надто стрімкого повернення у горизонтальну площину, я була миттєво притиснута до чоловічих грудей, об які боляче вдарилась щокою:

– Ой-й-й! – застогнала я. – Слухайте! Давайте ви вже мене придушите, й покінчимо зі знущаннями над моєю змученою тушкою. Чотирьох років мені було вдосталь, аж з верхом!

– Справді?! – з театральним здивуванням пролунало над моїм вухом. – А мені здалось, що ти прямо із мазохістичним задоволенням сунеш свою голову та інші кінцівки усюди, де можуть вдарити найбільш боляче. Вирішив не позбавляти тебе радощів життя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍