Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

 

— Так, — коротко відповів чоловік, голосно видихаючи, ніби ця відповідь вичерпала всі його сили.

 

— Ти можеш розповісти мені, що сталося, — запропонував хлопчик, сідаючи поряд. — Можливо, стане легше, якщо ти поділишся.

 

— Мало віриться в таку терапію, — гірко усміхнувся Габріель.

 

Сапфір нахилив голову набік, ніби намагаючись зазирнути в душу чоловіка.

 

— Але ж ти опинився тут, — зауважив він. — І, як бачиш, зовсім не контролюєш ситуацію. Цей страх і відчай, які тебе з'їдають, не дають тобі діяти тверезо. Може, варто спробувати хоча б розібратися, через що в тебе залишилася така велика рана на душі?

 

Габріель дивився на хлопчика, здивований його проникливістю. Він відчував, що слова Сапфіра мають сенс, але внутрішній біль був таким сильним, що важко було навіть дихати, не те що говорити. Але щось у дитячому погляді, такому чистому й чесному, змусило його зважитися на сповідь.

 

— Добре, — тихо промовив він. — Я розкажу... Але не знаю, чи зможеш ти це зрозуміти.

 

Сапфір лише кивнув і терпляче чекав, а вогонь у каміні тріщав, ніби й сам був свідком цієї розмови.

 

Габріель важко зітхнув, опустив голову й затулив обличчя руками. Долоні здригалися, ніби він намагався зупинити якусь внутрішню бурю.

 

— Її звали Амелія, — почав він, і, здавалось, навіть вимовити це ім'я було для нього болісно. Його голос затихав, але кожне слово впивалося у тишу, як різкий шепіт леза.

 

Світ перед його очима потьмянів, і тепла печера зникла. На її місці з'явився зовсім інший простір — світ минулого, до якого він завжди боявся повертатися.

 

***

 

Їхня перша зустріч була випадковою, але незабутньою. Він пам'ятав, як побачив її в парку серед натовпу. Вона сиділа на лаві й читала книгу. Сонце пробивалося крізь листя дерев, освітлюючи її золотаве волосся. Її сміх був тихим, але таким щирим, що здавалося, він зміг би прогнати будь-які хмари. Амелія... Вона була світлом, яке освітило його життя в той час, коли він сам ледве тримався на ногах.

 

Вони швидко зблизилися. Три роки промайнули, як один щасливий сон. Амелія любила співати й танцювати, навіть якщо музики не було. Її присутність перетворювала навіть найсіріший день на свято. Разом вони будували плани, мріяли про майбутнє, сміялися до сліз. Жили у квартирі, де завжди пахло кавою і ваніллю.

 

Але... потім усе почало змінюватися.

 

Амелія почала сумувати. Спершу це здавалося дрібницею: іноді вона просто сиділа в тиші, дивлячись у вікно. Але з часом її мовчання ставало довшим, глибшим, важчим.

 

«Габріель, я в порядку», — казала вона, коли він запитував, що трапилося. Але ночами він чув її тихі ридання у подушку. Він стояв у дверях їхньої спальні, не знаючи, що сказати, як допомогти. Він був упевнений, що це тимчасово, що це мине.

 

Одного разу він намагався поговорити з нею серйозно.

 

— Амелія, я бачу, що тобі боляче. Будь ласка, скажи мені, що не так, — він сів поруч, намагаючись узяти її за руку.

 

— Нічого, — коротко відповіла вона, відводячи погляд.

 

— Амелія, я ж бачу...

 

— Габріель, я не можу... просто залиш це, добре?

 

Її голос тремтів, а очі блищали від сліз. Вона відвернулася, і він більше не тиснув.

 

Але його тривога росла.

 

***

 

Річниця... Він пам'ятав цей день до найменших деталей.

 

Вранці Амелія здавалася більш живою, ніж зазвичай. Вона навіть усміхалася, готуючи сніданок.

 

— Обіцяєш, що сьогодні прийдеш раніше? — запитала вона, не дивлячись на нього, ніби боялася почути відмову.

 

— Обіцяю, — сказав він.

 

Та робота затягнула його в чергову нескінченну годину. Коли він зрозумів, як пізно, і вибіг із офісу, вже була ніч.

 

Коли він нарешті зайшов до квартири, всередині панувала моторошна тиша.

 

«Амелія?» — гукнув він, але ніхто не відповів.

 

На столі стояла запакована коробка — її подарунок для нього. Він почув, як двері на балконі ледь скрипнули від вітру, і серце зупинилося.

 

Він вибіг туди, але було вже пізно. Вона лежала далеко внизу, мов розбита порцелянова лялька.

 

***

 

— Я винен, — видихнув Габріель, повертаючись до теперішнього. Його голос був важким, сповненим розпачу.

 

— Це була наша річниця, — продовжив він. — Вона чекала на мене, а я... я зрадив її очікування. Якби я прийшов раніше, якби тримав свою обіцянку, якби поговорив із нею вчасно... Вона була б жива.

 

Сапфір мовчав, слухаючи чоловіка. Його очі наповнилися співчуттям, але він не перебивав.

 

— Всі наші друзі також звинуватили мене, — продовжив Габріель. — І я не можу їх засуджувати. Це справді моя провина.

 

Габріель важко видихнув і закрив обличчя руками.

 

Сапфір повільно підвівся й обійняв його, мовчки. Іноді найкращі слова — це відсутність слів.

 

Габріель мовчав кілька хвилин, здавалося, важко переварюючи власні спогади. Його плечі опустилися, ніби тягар усього світу звалився на них. Нарешті, він пробурмотів:

 

— Вона померла через мене...

 

— Ні, — несподівано рішуче перебив Сапфір, його тон був упевненим, майже дорослим. — Ти не міг бути винуватцем. Людина, яка винна, завжди знає, що робить. А ти? Ти хоча б розумів, чому вона вирішила так вчинити?

 

Габріель підняв голову, його очі сповнилися здивуванням і болем.

 

— Я... — він ковтнув грудку в горлі. — Я думаю, що знав. Вона... у неї був депресивний розлад.

 

Його голос затих, а перед очима промайнули картини минулого.

 

— Це було так очевидно, але я... я ігнорував це. Вона втрачала інтерес до всього, що колись любила: книги, музику, навіть своїх друзів. Її жарти стали рідкістю, а сміх... він був іншим, якимось порожнім. Вона могла годинами сидіти, просто дивлячись у стіну. А вночі... — він провів рукою по обличчю, ніби намагаючись стерти ці спогади, — вона плакала. Я чув це. І нічого не робив.