Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

9

Розділ 9

Вчора ми з Дем’яном мали важку розмову, яка тривала до опівночі. Точніше, говорила переважно я, намагаючись розрадити його, допомогти не потонути у власному горі. Дем’ян слухав мовчки, лише зрідка киваючи. Попри всі мої старання, він все одно спустошив пляшки алкоголю, які приніс із собою. Його біль здавався бездонним, а мої слова лише ковзали поверхнею, не проникаючи вглиб.

Лише одна моя фраза зуміла розворушити його. Коли я сказала, що готова народити йому дитину, у його очах з’явився проблиск життя. Він мовби ожив, почувши, що може отримати частинку Еліни, яка завжди залишиться з ним. Його погляд став теплішим, голос — впевненішим. Можливо, це рішення було імпульсивним, але я побачила в ньому надію, і цього було достатньо, щоб зміцнити мою рішучість.

— Лідо, а ти чому не берешся до роботи? Захворіла чи що? — запитав тато, увійшовши до моєї кімнати.

— Ні, тату, не захворіла, але лікарню доведеться відвідати, — відповіла я, підіймаючи на нього погляд. — Я погодилася народити Дем’янові дитину.

Його обличчя застигло на мить, але він швидко взяв себе в руки. Не підвищуючи голосу, він підійшов ближче, сів поруч і тихо сказав:

— Я можу лише здогадуватися, що змусило тебе прийняти таке рішення. Ти завжди була ранимою, Лідо, і я хочу вірити, що цей крок не стане для тебе причиною болю. Але з Дем’яном… ти можеш розраховувати лише на фінансову підтримку. Такі, як він, ніколи…

— Ніколи не закохаються у таких, як я? Це ти хотів сказати, тату? — перебила я, різко підвищивши голос. — Якщо так, то я й без тебе знаю, що шансів у мене немає. Але як би там не було, я не відступлю від свого рішення.

Я бачила в його очах тривогу й сум, але розуміла, що переконати мене він не зможе. Моє рішення було прийняте. Я піднялася з місця, ніби демонструючи свою впевненість, хоча всередині відчувала, як усе тремтить.

— Лідо… — почав тато, але я підняла руку, змусивши його замовкнути.

— Якщо Дем’ян пам’ятає нашу вчорашню розмову і не змінив свого рішення, я теж не дам задню, — твердо сказала я.

Усередині мене боролися сумніви, але я вирішила їх не слухати. У цьому рішенні був сенс, який розуміла тільки я.

 

Тато зрозумів, що я непохитна, і, зітхнувши, пішов, залишивши мене наодинці зі своїми думками. Я навіть зраділа, що розмова закінчилася, бо напруга починала виснажувати. Та раптом двері знову рипнули.

— Тату, якщо ти вирішив мене відмовляти, то навіть не намагайся, — випалила я різко, не підводячи голови.

— І від чого тебе хоче відмовити тато? — почувся знайомий голос.

Я здригнулася й різко обернулася. У дверях стояв Дем’ян.

— Ви… А це не важливо. Це стосується роботи в саду, — швидко збрехала я, намагаючись зберегти рівновагу.

Він уважно дивився на мене, ніби намагаючись прочитати, що криється за моїми словами. Але нічого не сказав. Дем’ян виглядав зовсім інакше, ніж учора. Його очі залишалися сумними, але зовнішній вигляд знову нагадував того впевненого й зібраного чоловіка, якого я знала. Він ніби повернувся до життя.

— Я домовився про зустріч у клініці, — сказав він спокійно, але в голосі звучала легка напруга. — Нас уже чекають. Звісно, якщо ти не передумала.

Його слова застали мене зненацька, але я швидко взяла себе в руки.

— Я не передумала, — відповіла різко, більше для себе, ніж для нього. — Дайте мені п’ять хвилин, і можемо їхати.

Дем’ян кивнув і, не додаючи нічого зайвого, вийшов із кімнати, залишивши мене збиратися. Я відчула, як серце гупає в грудях. Шляху назад уже не було.

 

Підійшовши до шафи, я спробувала знайти щось підходяще для візиту до клініки. Проте, розглядаючи свій гардероб, я зрозуміла, що він давно потребує оновлення. Старі футболки, джинси, кілька суконь — усе виглядало або зношеним, або зовсім не доречним для виходу в люди. Я й не пам’ятала, коли востаннє купувала собі щось нове.

Після довгих пошуків знайшла джинси, які ще зберегли більш-менш пристойний вигляд, і просту футболку на короткому рукаві. Це було не ідеально, але іншого вибору не залишалося. Швидко одягнувшись, я взяла легкий светр на випадок, якщо на вулиці буде прохолодно.

Підійшовши до дзеркала, я зібрала волосся в акуратний хвіст. Хотіла підкреслити образ легким макіяжем, але косметичка була майже порожньою. Лише бальзам для губ залишився. "От і все, краса природна," — подумала я з іронією, зволоживши губи. Взявши сумку, кинула її на плече й вийшла з кімнати.

На дворі мене вже чекав Дем’ян. Він стояв біля свого автомобіля, нахилившись до капота, і щось уважно переглядав у телефоні. Його зосереджений вираз обличчя видавав, що він звик бути завжди в курсі всього.

— Я готова. Можемо їхати, — сказала я, підходячи ближче.

Дем’ян підняв голову й уважно подивився на мене. Його оцінюючий погляд пробігся від моїх стареньких джинсів до простенької футболки, але обличчя залишалося непроникним. Я напружилася, чекаючи якогось коментаря, але він лише кивнув.

— Якщо готова, то їдьмо, — коротко відповів він, відкриваючи двері автомобіля.

Я сіла на пасажирське сидіння, і ми рушили. Його мовчання було незвичним. Зазвичай Дем’ян завжди мав що сказати, але зараз він ніби зважував щось у думках. Чи то мене, чи то наш наступний крок.

В машині панувала тиша, але я відчувала, як його погляд іноді ковзає в мій бік. Може, це була моя уява, а може, він дійсно хотів щось сказати, але так і не наважувався.

 

Ми під'їхали до клініки, і Дем’ян без зайвих слів припаркував автомобіль біля входу. Високий скляний фасад будівлі відбивав сонячне світло, і місце виглядало надзвичайно сучасним. Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись. Це був важливий момент, але щось у середині мене стискалося від напруги.

Дем’ян вийшов першим, обійшов машину і відкрив двері для мене.

— Іди за мною, — коротко кинув він і попрямував до входу.

Ми пройшли через просторі коридори з білими стінами та м'яким світлом. В усьому тут панувала стерильна чистота, яка одночасно заспокоювала і тривожила.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍