Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

Саме такий тип уряду моделював Огюст Конт, на думку якого правління експертів може реструктурувати суспільство якнайкраще. Свобода належить лише тим, хто має достатньо розвинені якості: «Свобода... в розумних пропорціях... корисна для індивідуума і для народу, який дійшов до певного рівня просвіти й набув певні вміння бачити наперед,... [але вона] дуже шкідлива для тих, хто не відповідає цим двом умовам і має велику потребу, як для себе, так і для інших, перебувати під опікою». Щоб визначити, хто заслуговує на свободу, а хто ні, і провістити нову еру людського розвитку, експерти повинні взятися до перебудови суспільства на засадах науки.

І Дьюї, і Кроулі точно йшли цією лінією. Гаслом Дьюї був «прагматизм», а не демократія, він вірив, що держава може перевиховати маси. Свобода, власне, стає перепоною у справі трансформації взаємних стосунків людства: «Гасла, ліберальні в один період, можуть стати цитаделлю реакції в інший». Дьюї стверджував, що лібералізму слід «бути прив’язаним до ідеї історичного релятивізму. Це означає, що зміст понять індивідуальності й свободи із часом змінюється». Ба більше: Дьюї писав, що оскільки «ефективна свобода є функцією соціальних умов, які існують повсякчас, ...і оскільки економіка має вирішальний вплив на суспільні відносини, то необхідність свободи для кожної окремої людини вимагатиме суспільного контролю над економічними силами в інтересах великої маси індивідуумів». Так одвічні особисті права зникають. Експерти перемінять засадничі умови, створивши «ефективну свободу». Вудро Вільсон охоче тамував спрагу із цієї інтелектуальної криниці. На його думку, держава не повинна мати ніяких обмежень:

Всемогутність законодавства є першим постулатом усіх справедливих політичних теорій... У теоретичних підвалинах соціалізм і демократія є майже в усьому, якщо не взагалі в усьому, однакові. Обидва ці вчення грунтуються на абсолютному праві спільноти людей визначати свою долю і долю всіх своїх членів. Люди як спільнота є вищими за людей як індивідуумів. Межі можуть існувати для розумності й зручності громадського контролю; меж для принципу, якщо строго проаналізувати, немає.

Демократія, вважав Вільсон, не зв’язана «жодним принципом своєї власної природи, щоб заборонити собі здійснювати будь-яку владу». Не існує ніякої «справедливої влади», на яку народ має надати згоду. І згода як така може не мати значення для справжньої демократії: тобто права громади визначати свою долю. Це, казав Вільсон, було питанням «організації, інакше кажучи, адміністрації». А питання адміністрації є питанням дієвості. «Усе, про що просять або чого бажають прогресивісти, — в епоху, коли “розвиток” та “еволюція” панують у науці, — це дозвіл на інтерпретацію Конституції за дарвінівськими принципами; усе, чого вони хочуть, це визнання нації живим організмом, а не машиною».

Відповідь на це питання, вочевидь, мають дати «експерти». Необирані бюрократи повинні контролювати механізми уряду: «Адміністрування лежить за межами власне сфери політики. Адміністративні питання не є політичними». Вільсон довів до логічної межі дезінтеграціоністське відкидання і справедливої влади, і згоди громадян. Уряд має бути для людей, а не від людей.

Апетит до адміністративного уряду ніколи не зменшувався. Поступово розпливалися межі повноважень, а з ними і підзвітність уряду громадянам. Альтернативна філософія дезінтеграціонізму дозволяє громадянам полишати відповідальність щодо взаємин індивідуума і держави; вона надає громадянам змогу делегувати свої судження гаданим експертам, які керуватимуть їхнім життям. Дезінтеграціоністи відтак перевертають усе з ніг на голову, стверджуючи, що ті, хто виступає за обмеження уряду, виступає проти народу. Як постійно нагадував Барак Обама, питанням уряду має бути не обсяг його влади, а її ефективність. Зрештою, дезінтеграціоністи наполягають, що проти такого прагматизму виступають лише заідеологізовані впертюхи, які не бажають прийняти здатність уряду до створення кращого життя. Обама наголошував: «Ми не можемо собі дозволити затишно спочивати. Ми всі зробили ставку на успіх уряду, бо цей уряд — це ми».

Дезінтеграціоністська філософія американських інститутів

Якщо уряд — це ми, то нам немає потреби встановлювати правила, за якими уряду слід діяти. Правила мусять змінюватися заради «виконання завдань». Це в точності наведений аргумент дезінтеграціоністів, які не тримаються жодної структурної послідовності уряду. Іноді дезінтеграціоністи є прихильниками влади більшості, часом — елітистами. Вряди-годи вони надають перевагу верховенству законодавчої влади, іноді — виконавчої, а часом і судової. Бувають прихильниками переваги влади штатів над федеральною владою, а бувають ворогами такої переваги, заявляючи, що федеральна влада має домінувати у всіх сферах.

Питання для них полягає не в урівноваженні інтересів розмаїтих груп, захисті прав меншин і забезпеченні консенсусу. Для цього безумства не існує методу. Уряд є джерелом добра і світла, тож йому в жодному разі не слід заважати — під жодним кутом — у провадженні справ дезінтеграціоністів. Дезінтеграціоністи можуть бути в меншості або в більшості, але їхні принципи домінуватимуть. Інститути — це лиш інструменти здійснення цих принципів.

Брак інститутів, що керуються послідовними правилами, спричинений дезінтеграціоністським опором засадам філософії особистих прав, які захищає уряд, спеціально встановлений для цієї мети. Якщо людська натура пластична і може бути сформована соціальними обставинами, якщо метою влади є рівність результатів, а не просте рівноправ’я, якщо особисті права є радше завадою для досягнення цієї мети, ніж невіддільним елементом людської природи, і якщо уряд мусить бути необмеженим у правах для здійснення змін, незалежно від «згоди громадян» і без апелювання до жодних «справедливих повноважень», — тоді сам уряд повинен бути ad hoc[12], тобто керуватися особливими правилами для кожної ситуації, виходячи з власного уявлення про «прагматизм».

На практиці це означає, що дезінтеграціоністи зневажають конституційний лад, який вимагає від чесних чоловіків і жінок визнати, що їхні первинні політичні преференції можуть не відповідати вимогам конституційного процесу. Усі ми живемо за правилами — в цьому мета встановлення цих правил. Джон Адамс прагнув «уряду законів, а не людей». Дезінтеграціоністи бажають мати уряд моралі, а не законів. Це перетворює уряд на Бога — а Бога не втримають ліліпутські обмеження недалеких людей, що борються проти влади «спільного блага», як стверджують наймудріші з нас.

Так дезінтеграціоністи зневажають доктрину делегування повноважень уряду. Дезінтеграціоністи історично розсунули межі Конституції значно далі, ніж це було можливо, надавши уряду повноваження, які йому ніколи раніше не делегувалися. Вони часто згадують недієві положення Конституції — преамбулу, в якій ідеться про загальний добробут або встановлення справедливості, — намагаючись переписати наявний зміст документа. Ще частіше дезінтеграціоністи просто маніпулюють словами, маючи на меті зробити владу уряду максимальною. Зрештою, мова завжди була і є еластичною, і ця еластичність — як у резинки в старій білизні — із часом починає невідворотно