Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"

Іноді важливо прийняти правду

  Я стояла в коридорі двокімнатної квартири на Печерських липках та судомно розмірковувала над правильністю власного рішення. І чим я думала, коли погоджувалася на цю авантюру? Як так сталося, що Ден вмовив мене приїхати до його власних апартаментів?
  Переді мною були білі капці, які я досі не наважилася вдягнути. А випадково торкнувшись ручки дверей, в голові промайнула божевільна думка, яку довелося відразу ж відкинути.
   — Де ти там зависла? — З кухні вийшов Денис. В одній руці він тримав пляшку, а в іншій дві склянки.
   — Мені здавалося, що я попереджала про свою нелюбов до алкоголю. — Кинула красномовний погляд на пляшку.
   — Це в профілактичних цілях. Я не змушуватиму тебе багато пити, але для того, щоб заспокоїти нерви трохи бурбону не завадить. — Хлопець кивнув у бік дверей, що вели до кімнати. — Ходімо?
   — Дай мені ще кілька хвилин.
   Юнак загадково посміхнувся та залишив мене наодинці. За мить я почула його голос з кімнати. — Якщо надумаєш тікати, то причини за собою двері.
   — Навіть не думала про це. — Збрехала я, сідаючи на маленький стільчик, залишений в коридорі для зручного перевзування.
   За декілька хвилин я вже стояла в просторій кімнаті зі світло-зеленими стінами. Затишок приміщенню дарували рослини, що ніжилися на сонечку у своїх яскравих вазонах. Вони були розміщені в рядок на підвіконні, де їх вигідно відтіняли бежеві фіранки з мереживом.
   На стіні з лівого боку розмістився велетенський телевізор, що зайняв мало не весь простір. Навпроти нього довга софа та скляний столик на трьох золотих ніжках. А в кутку — висока шафа-купе з відкритими полицями. Фотографії, статуетки, призи та грамоти... Цього добра там було вдосталь.
   Я машинально підійшла до шафи й уважно поглянула на золотий кубок у формі боксерської рукавиці. "За професіоналізм та результативність" повідомляв надпис на ньому. 
   Поряд зі мною промайнула тінь. Озирнувшись, я помітила Дена, що пильно спостерігав за кожним моїм рухом.
   — Отже, плітки не брешуть? — Зацікавлено запитала я, перевівши погляд на його могутнє тіло.
   — Не розумію про що ти. — Грайливо відказав той у відповідь.
   — І як я могла забути? — Виставивши перед собою вказівного пальця, я з виглядом експерта, промовила серйозним голосом. — Перше правило бійцівського клубу — ніхто не має знати про бійцівський клуб.
   Денис щиро розсміявся. Цієї миті він виглядав неначе людина перед якою виступала дитина з віршиком.
   — Не вгадала. Я вже давно не беру участь в боях — ні офіційних, ні підпільних. З'явилися інші, більш важливі справи.
   Я вирішила пожартувати з цього приводу. — Старість, вона така.
   Ми з Денисом перезирнулись і пирснули від сміху. Це важко пояснити, але поряд з ним я відчувала себе легко та спокійно. Неначе всі проблеми відійшли кудись вбік, залишивши місце радісним моментам.
   — Але ти не відповів. — Нагадала я, коли ми трохи заспокоїлись. — Бої без правил. Було таке у твоєму житті чи це лише наклеп?
   Хлопець замислено провів долонею по волоссю. Він подарував мені одну зі своїх чарівних посмішок та знизав плечима. — Хто знає...
   — Пфф... — Я невдоволено прицмокнула язиком. — Невже це дійсно настільки таємно, що ти не можеш просто сказати "так" або "ні"?
   — Рито, є вчинки про які не хочеться розповідати. Минуле, на те воно й минуле, що можна залишити його позаду.
   —  Отже, твоя відповідь "так".
   Денис не нічого не сказав, замість цього він повільно рушив до софи. Юнак відкинувся на її спинку та увімкнув телевізор. Тієї ж миті кімнату огорнула приємна мелодія — на екрані молода дівчина натхненно грала на скрипці.
   Я поставила кубок на його законне місце й підійшла до хлопця. Не запитуючи дозволу, зручно вмостилася поруч. — Любиш класичну музику?
   — Можливо... — Якби ми були на конкурсі, то Дену точно дали б титул містер Загадковість. Щодо мене, то мені вже трохи набридли такі відповіді. Просто я не думала, що музичні вподобання, то щось занадто особисте.
   — Чому ми тут?
   — Бо ти не хотіла їхати до нашого будинку. — Нарешті з вуст юнака пролунала бодай якась відповідь, що мала більше кількох слів.
   — Я не про те. Зрозумій мене правильно... — В голові всі думки змішалися, тож я взяла паузу. Денис в цей час спостерігав за грою скрипальки на екрані. — У нас із тобою якісь дивні стосунки. — Він перевів на мене погляд, тому я спробувала пояснити що маю на увазі. — Не в сенсі стосунків, які бувають між хлопцем та дівчиною... Ну, тобто у нас немає нічого... Ти і я... Ми не разом, але... О, Господи, що я мелю? — Я поклала долоню на лоба та опустила очі.
   — Я зрозумів тебе. — Помітивши мій здивований вираз обличчя, його губ торкнулася легка посмішка. — За час нашого короткого знайомства між нами було різне. Однак ми вже все вирішили. Та це не заважає нам бути друзями. Хіба ні? — В глибинах блакитних очей плескалося питання.
   — Так. Мені просто здалося що... — Я вчасно зупинилася, щоб не наговорити  дурниць. — Пусте.
   — Ненавиджу, коли хтось опускається до булінгу. А Поліна саме так і вчинила з тобою... Не знаю що ви не поділили, але воно того не варте. — Денис потягнувся за пляшкою. — Ще не передумала?
   — Ні. — В підтвердження власних слів я захитала головою. — І тобі не слід, адже ти за кермом. — На язиці крутилося питання, тому я вирішила озвучити його. — Що у вас з Поліною?
   Він окинув мене таким поглядом, ніби не повірив власним вухам. — Не думаю, що нам слід обговорювати моє особисте життя. Проте якщо тобі справді цікаво, то між нами з Полею нічого немає... — На вродливому обличчі промайнула тінь здогадки. — Це я? Я причина вашої сварки?
   Від пронизливого погляду хлопця, я відчула як моє тіло вкривається мурахами. Намагаючись не дивитися на нього, прочистила горло й видушила з себе відповідь. — Поліна чомусь подумала, що я стою на шляху до її щастя. Ця дівчина грає брудно й може нашкодити моєму спокійному життю.
   Ден напружено мовчав. Здавалося, він щось обмірковував і не знав чи варто цим ділитися зі мною.
   — Ти нічого не скажеш? — Я подала голос, оскільки втомилася від його гри в мовчанку.
   Він замислено потер підборіддя та нарешті відповів. — Я поговорю з нею.
   — І що ти їй скажеш?
   — Правду.
   — Яка вона? В чому полягає правда? — Не вгавала я.
   — Рито, чого ти хочеш? Твоя поведінка ірраціональна й не піддається жодній логіці. — Денис підсунувся ближче та зазирнув у очі. — В мене таке враження, що ти хочеш почути щось конкретне. Поділишся?
   — Я лише хочу впевнитися, що після твоєї розмови в мене не стане ще більше проблем.
   — Тоді можеш написати мені план розмови. — Його зіниці розширилися, коли він опустив погляд на мої вуста. Це тривало всього кілька секунд, але я встигла помітити. — Є ще щось, через що ти хвилюєшся? — Рівним тоном запитав Денис.
   — Ні. Однак нам не слід більше з'являтися разом на людях.
   — Що за дурниці? — Юнак невдоволено скривив обличчя.
   — Так буде краще. До того ж між нами все одно нічого не має?.. — Чомусь те, що мало звучати як ствердження, було більше схоже на питання.
   Здавалося, ніби Денис відчув нотки  сумніву в моєму голосі. Він нахилився ще ближче і тепер наші губи були всього в кількох міліметрах. Я нервово ковтнула слину й глибоко вдихнула повітря. Моє дихання збилося і кисню катастрофічно не вистачало.
   — Ти подобаєшся мені. — Прошепотів він у самісінькі вуста. — Якщо це не взаємно, то скажи це зараз. Інакше... Інакше я поцілую тебе.
   Від його слів у мене відібрало мову. Я відчувала себе рибиною, яку бурхливе море викинуло на сушу. Думки, неначе кадри старого кінофільму, сплуталися в клубок. А запах м'ятного бальзаму після гоління, що линув від хлопця, відключив мозок, поставивши здоровий глузд на паузу.
   Піддавшись інстинктам я знову пішла проти себе. Чи слід казати назустріч?
   Скільки я б себе не вмовляла й не говорила, що нічого не відчуваю до Дена — все чистої води брехня. Мені подобалися його очі та пухкі вуста. Хотілося торкнутися волосся і дізнатись нарешті яке воно на доторк... Це не кохання. Для нього ще занадто рано. Однак простою симпатією це теж не назвеш.
   Мені подобаються цуценята коргі, але ж я не лізу до них цілуватися. З Денисом все інакше. Я вважаю його вродливим, проте хочу чогось більшого, ніж звичайна дружба. Та мені страшно. Я боюся, що він скористається мною як рештою дівчат і викине зі свого життя без тіні жалю.
   — Нам не варто. — Якби ж хтось тільки знав як мені важко далися ці слова. В горлі застряг клубок і, щоб бодай якось зберегти обличчя, я спробувала відсунутися.
    Гаряча рука накрила щоку, а спраглі вуста припали до мене з жагучим поцілунком. Якщо попередній наш цілунок починався ніжно, то цей кричав про бажання розчинитися в моменті. Зберегти ці відчуття і насолодитися сповна одне одним. Подарувати спогад наповнений чимось магічно-магнетичним.
   Ми неначе двоє подорожніх, що втомилися від довгого шляху й намагалися втамувати спрагу. Він був моїм водоспадом, а я його джерелом.
   Денис на мить відірвався від моїх припухлих губ. Його очі блищали небесною блакиттю, а голос був тихим і дещо захриплим. — Це сильніше мене...
   — Це сильніше нас...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍