Читати книгу - "Казки Міста Ф., Кірш Лі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Артем дивився на всіх цих котів — і йому ставало сумно.
— Чому вони не спілкуються? — подумав він. — Вони ж могли б дружити. Ділитися мишами, історіями, віконними краєвидами...
Тоді Артем вирішив зробити дещо несподіване — він написав лист котам.
У листі він звертався до кожного: «Чорний мейн-куне, ти міг би розповісти Фросі про захід сонця зі свого підвіконня. Фрося, ти б могла поділитись, як пахне бузок біля твого під’їзду. А ти, британцю, скажи чесно — чому завжди такий серйозний?»
Він залишив листи у поштових скриньках власників котів. А ще — приклеїв кілька на лавках, навіть на одному дереві.
І от через кілька днів почалось диво.
Фрося почала виходити трохи далі — аж до лавки. Мейн-куни стали з’являтися у вікні саме тоді, коли проходив британець. А той… уперше кивнув. Ледь-ледь. Але Артем побачив.
Коти почали… помічати одне одного.
І хоч ніхто не чув їхніх розмов, хлопчик знав — зв’язок налагодився. Через погляди, через жест, через мовчазне муркотіння у вікні.
І тепер, щоранку, Артем із посмішкою дивився на місто Ф. і знав: якщо навіть коти з різних куточків можуть знайти спільну мову — людям тим більше варто спробувати.
Історія про місто Ф., де алхімія — не казка,
а частина шкільної програми
У місті Ф., серед шкільних предметів поряд із математикою, літературою й біологією, стояла цілком звична назва — алхімія.
Ніхто не дивувався, що в розкладі на четвер у 6-Б стоїть: «
Алхімія, кабінет 314». Як і не дивувалися батьки, коли діти повертались додому з блискучими очима й новими знаннями: як перетворити сіль на кристали, як зробити чорнило невидимим, як нагріти речовину до того моменту, коли вона починає… співати.Кабінет алхімії був особливим. Стіни там були темно-сині, з мідними поличками, на яких стояли колби, реторти, сушені трави й камінці з етикетками: «серпанкова сльоза», «пелюстка часу», «дрібка сутінків».
На уроках учні вчилися поєднувати звичайне з незвичайним. Звісно, іноді щось вибухало (легенько). Іноді парта ставала фіолетовою на два дні. А один раз хлопчик Тимко, випадково змішавши два не ті елементи, на півуроку говорив лише в римах.
Та всі знали: алхімія — не про трюки. Це про розуміння суті речей. Про те, як із непомітного народжується важливе. Як звичайна вода може зберігати спогади, а пелюстка — викликати сни.
Тому в місті Ф. ніхто не здивувався, коли восени один із фонтанів почав текти гарячим шоколадом (тимчасово — це був експеримент учнів 9-А). А навесні — коли в парку зацвів кущ, який світиться вночі (учителька алхімії залишила там шматочок «світлотрави»).
Люди звикли, що магія — це не фокус. Це — наука з серцем.
І тому, коли хтось помічав, що дверна ручка раптом стає теплою, ніби обіймає, або що чай має присмак спогаду про бабусину кухню, усі просто злегка усміхались і казали:
— Ну що ж, алхімія.
У місті Ф., де алхімія викладалась у школах як звичайний предмет, дива не обмежувалися лише кабінетом 314. Вони почали потроху проникати в інші частини міського життя. І не тому, що хтось цього прагнув — а тому, що магія вміє просочуватись крізь щілини буденності.
Ось, наприклад, у шкільній їдальні.Одного січневого дня, коли вікна були запітнілими, а черги до буфету — довгими, у меню був борщ. Гарячий, червоний, зі сметаною — як належить. Але коли Тоня з 6-В сіла за стіл, подивилась у свою тарілку й... побачила полуницю. Справжню, свіже-запашну, з блиском соку на боках.
— Це… хтось жартує? — спитала вона.
Але вчителька алхімії, яка випадково проходила повз, лише підморгнула: — Полуниця в січні? Це, мабуть, твоя душа потребувала літо.
І тарілка знову стала борщем. Але аромат полуниці ще довго витав у повітрі — і хтось із дітей почав мріяти про тепле море. І не лише мріяти — а складати план, як на канікулах заробити на подорож.
А ще — проліски серед зими.
Біля школи, за спортивним майданчиком, була клумба. Зазвичай вона спала до березня. Але цієї зими, в день, коли у 9-Б вивчали «формулу відновлення живого», там проросли проліски.
Прямо крізь сніг, маленькі блакитні дзвіночки, мов лагідні докази: життя не підпорядковується календарю.
— Ви викликали весну? — спитали вчителя.
— Ні, — відповів той. — Ми лише нагадали природі, що вона може вибирати.
У місті Ф. почали звикати до таких речей. Люди лишень лагідно усміхались, коли на тротуарі розцвітала папороть, а на підвіконні в трамваї лежав мандарин із надписом: «Дякую, що вірите».
І алхімія — хоч і залишалась предметом у розкладі — ставала головним предметом життя: бачити красу, змінювати світ, не забувати про мрію навіть серед буденності.
У місті Ф., де алхімію викладали в школі так само звично, як математику чи мову, дива перестали бути дивами — вони стали частиною реальності. Але що цікаво — це ніколи не робило їх буденними.
Ось, наприклад, летючі риби.
Якось після дощу, коли хмари ще не встигли зовсім розвіятись, а повітря було свіже і повне відбитків неба в калюжах, по місту раптом почали з’являтися... риби. Не просто риби, а летючі — з напівпрозорими плавниками, схожими на крила метеликів. Вони ковзали над дахами, літали між балконами, іноді зупинялися у повітрі й дивилися на людей своїми круглими очима.
— Це ж проєкт 10-А, — пояснювали учні. — Ми вивчали властивості повітряної легкості й випадково дали форму мрії.
І ніхто не злякався. Літні пані посміхалися, підставляючи їм долоню. Діти бігли з сачками (які нічого не ловили), а дехто навіть намагався нагодувати їх хмарками з цукрової вати.
А ще в місті з’явилися жартівливі парасольки.
Ці парасольки почали змінювати колір самі по собі. Вийдеш із дому з чорною — а через мить вона вже смарагдова. Зайшов у кав’ярню — стала в крапочку. Хтось заплакав — парасоля раптом розцвіла рожевими маками.
Іноді вони навіть бурмотіли щось під ніс, ніби коментуючи погоду або настрій господаря.
— Знову ти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки Міста Ф., Кірш Лі», після закриття браузера.