Читати книгу - "Казки Міста Ф., Кірш Лі"

забув ключі, — могла сказати парасоля, зітхнувши і ставши фіолетовою з блискавками.

Але найцікавіше — всі ці речі не лякали, не дивували — вони відкривали серце. І ставали повсякденним нагадуванням: світ змінюється, коли ми на нього дивимось із добротою.

Відтоді в місті Ф. ніхто не питав: "Це правда чи магія?" — бо відповідь була одна:

— А яка різниця, якщо це робить день кращим?

 

 

 

Чарівне Дерево Чотирьох Пір Року

 

На самому краю лісу на околиці міста Ф., де весна зустрічається з осінню, а літо сплітається із зимою, стояло Чарівне Дерево. Його крона сяяла всіма барвами одразу: з одного боку ніжно-зелені листочки тягнулися до сонця, з іншого — золоті гілки шелестіли, обсипаючи землю багряним листям. На верхівці біліли снігові гілочки, а нижні гойдалися у теплих хвилях літнього вітру.

Це було дерево всіх пір року, і воно було домівкою для тих, хто шукав притулку.

У його дуплах жили духи квітів, які пестили своїми пахощами лісові стежки. Під корінням влаштувалися маленькі ельфи, що ткали світло для світлячків. У затишних гілках гніздилися птахи, які співали одразу весняними та осінніми голосами. Зайченята, білки й навіть хитрі лисички знаходили тут прихисток від негоди, бо тут завжди була погода на вибір: хочеш — грійся під літнім листям, хочеш — грайся в снігу на зимових гілках.

І хоч це дерево здавалося незмінним, воно росло разом із тими, хто його любив. Якщо маленьке зайченя приходило вночі, налякане вітром, коріння дерева ставало м’якшим, ніби пухова ковдра. Якщо духи квітів готувалися до танцю, гілки розступалися, даруючи їм простір.

Одного разу у цей чарівний дім постукав загублений мандрівник.

— Чи можна мені тут перепочити? — запитав він.

— Обери свою пору року, — прошелестіло Дерево.

Мандрівник ступив під його крону, і одразу відчув, як весняний дощ освіжив йому думки, літнє сонце зігріло серце, осінній вітер нашептав давні казки, а зимова прохолода очистила душу.

— Дякую тобі, Чарівне Дерево! — мовив мандрівник.

— Дякуй не мені, а тим, хто тут живе. Бо справжній дім — це не стіни й не дах. Це ті, хто наповнює його світлом, добротою і теплом.

І з того часу кожен, хто приходив до Чарівного Дерева, залишав його трішки кращим, ніж був. І ліс ставав добрішим, і світ — світлішим, бо кожен, хто знайшов тут прихисток, ніс із собою частинку цього затишного, чарівного дому.

 

 

Історія про добру традицію, що робить небо святом 

 

У місті Ф., де річка У. огортає береги з легкою течією і дзеркальними відбитками хмар, є одна особлива традиція: щороку з початку травня тут починають запускати повітряних зміїв.

Це не просто розвага — це цілий фестиваль майстрів неба.

Перші змії з’являються тоді, коли повітря ще трохи свіже, але сонце вже сміливо прогріває береги. Діти й дорослі, школярі та старенькі майстри, які пам’ятають ще змії з паперу і клейстеру — всі приходять до річки.

Хтось приносить свого змія у формі дракона з довжелезними смугастими хвостами, хтось — з прозорими крилами, мов у стрекози, а хтось створює цілу флотилію: пташок, кораблики, зірки, навіть портрети улюблених героїв.

Береги У. перетворюються на імпровізовані майстерні. Там хтось ще домальовує очі своєму змієві, інші навчають малечу тримати нитку, аби не відпустити мрію в небо назавжди.

А потім — запуск.

Над річкою піднімається строкатий, яскравий, живий килим. Повітряні змії тріпочуть кольоровими хвостами, крутяться у вихорі вітру, мов святкові пісні, які можна бачити. І здається, що саме небо у ці миті починає усміхатись.

На фестиваль злітаються не лише змії, а й гості з інших міст — майстри, мрійники, просто ті, хто хоче побачити, як небо наповнюється фарбами людських сердець.

А містяни кажуть:

— Доки в небі літають змії — у нас усе добре. Це наш оберіг.

І коли сонце сідає, а останні змії повільно опускаються вниз, на березі ще довго горять вогники: хтось готує чай, діти бігають, дорослі діляться спогадами. Бо фестиваль — це не тільки про зміїв. Це про зв’язок між людьми, що дивляться в одне небо.

 

Любчик і березовий гай

 

Рудий котик Любчик жив у теплому будиночку на краю міста Ф.. Він був дуже допитливий, любив сонячні плями на підлозі, запах свіжого молока і, звісно ж, пригоди.

Одного ранку Любчик потягнувся, визирнув у вікно й побачив, як за садком мерехтять білі стовбури беріз.

— А що там, у гаю? — замуркотів він. — Час дізнатися!

І ось він уже крадькома пробирається через траву, стрибає через струмочок і виходить у березовий гай.

Там було дивовижно!

Сонце гралося в листочках, вітерець лагідно погойдував гілки, а повітря було напоєне запахом меду і зеленої трави.

— Мурр, як гарно! — вдоволено промовив Любчик і пройшов трохи далі.

Раптом він почув тоненьке пік-пік-пік.

— Хто це? — нашорошив вушка.

На землі, між корінням берези, сиділо малесеньке сіре мишеня й тремтіло.

— Чому ти так пищиш? — запитав Любчик, хоча, якщо чесно, він любив поганятися за мишами.

— Я… я загубив свою нірку! — схлипнуло мишеня.

Любчик задумався. Він міг би просто махнути хвостом і піти собі далі, але… як же мишеня без дому?

— Ходімо, я допоможу, — вирішив він.

І котик пішов попереду, принюхуючись до повітря, заглядаючи під коріння й у маленькі нірки. Мишеня бігло слідом, ступаючи лапками по м’якому моху.

— Ось! — вигукнуло воно раптом. — Це моя нірка!

Із темного ходу визирнула інша миша — мама мишеняти.

— Ой, дитино моя! — зраділа вона. — Дякую тобі, котику!

Любчик гордо випростав хвоста.

— Та нема за що, — муркнув він.

А потім додав:

— Хоча ви, миші, дуже дивні. Ховаєтесь, пищите… А гай такий гарний! Дивіться, яке сонце, який вітерець!

— Так, — погодилася мама-миша, — але ж ти кіт! А коти зазвичай ганяються за нами…

Любчик хмикнув.

— Може, інші й ганяються. А я просто люблю прогулянки.

І з тими словами він потягнувся, стрепенув хвостом і, задоволений собою, пішов додому — грітися на сонячній плямі біля вікна.

А з березового гаю ще довго лунало тихеньке пік-пік-пік, але цього разу — не від страху, а від радості.

Історія про місто Ф., де навіть будинки

мають серце й пам’ять