Читати книгу - "Істина крові, Христина Вілем"

5.5

– Прокинься.
Голос владно витягував її із забуття, але Віта не хотіла відкривати очі.
– Твоя черга розплатитись за зраду.
– Що?
Питання, мов дихання зірвалось із губ, Віта відкрила очі і зустрілась із палаючим поглядом чоловіка. Вона бачила у його очах свою смерть і… не відчувала нічого, так, наче страх і бажання втекти зникли, залишивши лише полегшення. Наче все так і мало бути. Чомусь подумала, що так мали почуватись мавпи перед удавом у «Мауглі». Аліна любила слухати... Аліна! Її дитина...
Віту почало трусити.
– А ти сильна. Шкода.
Чоловік підвівся і тільки тепер до Віти почало повертатись відчуття власного тіла. Вона сиділа біля стіни на купі паперу у якійсь напівзруйнованій кімнаті. Чоловік одним рухом поставив її на ноги, відгорнув волосся, заправив пасмо за вухо.
Віта чудово усвідомлювала, що це той самий безжальний вбивця, але його рухи були такими вправними, легкими та ніжними, що шкірою мимоволі пройшов трем. Здавалось, він бавиться із нею.
Чоловік тримав її за плече, а другою рукою нахилив її голову вбік. Попри всю божевільність ситуації Віта вже не сумнівалась, що він справді збирається її вкусити і спробувала вирватись.
– Не напружуйся, бо буде дуже боляче. Ти все одно нічого не зміниш.
Його голос був зовсім близько, дихання торкалось шкіри, а вона все ще намагалась ворухнутись. І раптом несамовитий біль пройшов всім тілом, а потім вона затерпла, лише шия пульсувала. Крик застряг глибоко в грудях і Віта могла лише схлипувати. Вона відчувала, з якою насолодою він п’є кров. Її кров! Кров її дитини.
Він завмер наче...
– Відпусти її!
Віті було байдуже, хто це сказав, бо в цей момент невідома сила перестала контролювати її волю та тіло. Єдина перешкода – рука вбивці, що досі тримає її голову і його зап’ясток навпроти її очей.  Це єдиний шанс вирватись і встигнути втекти, поки чоловіки будуть мірятись силами. І вона впилась зубами в його руку, сподіваючись, що він відпустить її.
Чоловік не смикнувся і продовжував тримати її, наче нічого не сталось, а Віта з огидою відчула у роті кров. У цей момент пролунав постріл і з горла чоловіка вирвалось щось схоже на рик. Він відпустив Віту, а наступної миті його вже не було поруч.
Від різкого руху Віта мало не впала і ковтнула кров. До горла підступила нудота, у голові паморочилось, підігнулись ноги. Якось відсторонено вона подумала, що треба зупинити кров, що теплим струмочком текла із шиї, позбутись цього бридкого солонуватого присмаку в роті, стерти липку краплю в кутику губ...
Пролунав глухий удар, який у порожній кімнаті здався Віті неймовірно голосним і наступної миті вона побачила перед собою розлючене обличчя вбивці. Його очі горіли червоним, ікла випинали, а погляд знов позбавив волі. Він схопив її і з ревом впився в шию. Він не був терплячим і обережним, як спочатку, не насолоджувався трапезою, він шматував її шию і видавав звуки, які вона чула лише у тварин.
Віта вже не відчувала болю, не думала ні про що, вона слухала, як помирає її тіло. Солоний присмак у роті викликав нестерпну спрагу, але вона вже не могла згадати, звідки він. Тіло наливалось втомою, ставало все важче дихати, жінці навіть почало здаватись, що вона чує, як шалено б’ється серце, а потім пропускає удари. Очі заплющились самі і вона згадала про... щось важливе, надзвичайно важливе... під повіками почали танцювати мушки, а потім вибухнули світлом... Віта усміхнулась… її чекає зустріч... дуже важлива зустріч...
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍