Читати книгу - "Тільки ця ніч, Ліліт Вайсс"

РОЗДІЛ 16: ТІНІ І СВІТЛО

Наступні кілька днів були сповнені дивних перепетій. Ная відчула, що вона вже не просто намагається знайти своє місце поруч з Даміаном, а й намагається впустити його ще глибше в своє життя. Але знову з’явились ті непомітні сумніви, які не давали їй спокою. Щось внутрішнє, невиразне, яке завжди залишалося з нею, навіть коли все здавалося ідеальним.

Даміан, з іншого боку, виглядав спокійнішим, ніж раніше. Але і він не міг уникнути тих хвиль сумнівів, які іноді охоплювали його серце. Він бачив, як важко Ная дається повне відкриття, і він не хотів її тиснути. Проте іноді здавалось, що відстань між ними все ж зростає.

Одного вечора, коли вони сиділи на балконі, спостерігаючи, як темряву нічного неба розриває світло зірок, Ная відчула, що цей момент став ще одним визначальним у їхніх стосунках.

— Даміан, — почала вона, зриваючись з місця і наближаючись до нього. — Я почуваю себе дивно останнім часом. Не знаю, чому, але... здається, що я тримаю тебе на відстані.

Даміан подивився на неї, його погляд не був схвильованим, а швидше уважним і співчутливим.

— Ти не повинна почувати себе так, — відповів він, усміхнувшись. — Я теж відчуваю, що між нами є відстань. Але це не обов’язково погано. Можливо, нам потрібно просто більше часу, щоб все впорядкувати.

Ная зітхнула і сіла поруч з ним. Вона подивилась на його обличчя і зрозуміла, що він теж переживає те саме, що й вона.

— Я знаю, що ти маєш рацію. Але інколи я відчуваю, що мої емоції переповнюють мене. І я боюсь, що це може нас розвести. Що якщо я не зможу тебе зрозуміти до кінця? Що якщо ми насправді не так вже й схожі один на одного?

Даміан взяв її за руку, його долоня була тепла і міцна, як завжди.

— Я не думаю, що ми повинні бути однаковими, Ная. Іноді, чим більше різниць між нами, тим більше ми можемо дати одне одному. Я не хочу змінити тебе. Я хочу бути з тобою такою, якою ти є. І я хочу, щоб ти була зі мною не тому, що я відповідаю твоїм ідеям, а тому, що ти дійсно бачиш мене, і я тебе.

Ная відчула, як щось розцвіло всередині її. Вона не могла дати відповіді одразу, але ці слова проникли глибоко в її душу. Вони були простими, але мали величезне значення. Вона зрозуміла, що їхня відстань — це не розрив, а ще одна можливість для росту. Ще одна можливість зростати разом, а не окремо.

Вона обвила його рукою за шию, їхні тіла наблизились, і навіть в цьому короткому обійманні вона відчула віддачу та підтримку, які давали їй сили.

— Я боюся, — зізналася вона, — але, напевно, це нормально. Я боюся віддатися повністю, але... з тобою це інше. Це важливо.

Даміан подивився на неї, і його очі стали глибокими.

— Я теж боюся, — сказав він тихо. — Але інколи те, чого боїшся найбільше, може стати тим, що тобі найпотрібніше. Ми пройдемо через це разом, і я вірю, що це найкраще рішення.

Вони залишались так, мовчки, тримаючись один за одного. Більше не було потреби у словах. Їхні серця говорили одне з одним безпосередньо. Вони розуміли, що їхні стосунки не завжди будуть легкими, але вони готові пройти цей шлях разом.

Того вечора вони стояли поруч, відчуваючи, як їхні почуття зміцнюються, і як усі страхи поступово відступають, поступаючись місцем прийняттю і довірі. У кожному жесті, кожному слові було більше, ніж просто емоції — було взаємне бажання рухатися вперед.

Це була їхня найтемніша ніч, але й найкраща. Вони знали, що все попереду, і, як би складно не було, вони впораються з усім разом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍