Читати книгу - "Світ без назви, Дмитро Деркаченко"

На порозі

Двері зі скрипом відчинилися. З надр башти віяло сирістю. Артем і Кубик стояли на порозі, вдивляючись у морок невідомості. У стінах Башти Сподівань їх чекали чергові випробування. Вирішальні випробування, майже був впевнений Артем.

Хлопець нерішуче переступив поріг, але далі не пішов, лише подивився праворуч і ліворуч.

– Є хто? – слабко, не розуміючи навіщо, вигукнув Артем.

Відгукнулася лише багатоголосна луна.

– А, це ви! Заходьте, чайник вже закипів! – промовив Кубик. – Ти цієї відповіді чекав?

Знизавши плечима, Артем зробив два кроки всередину башти. Кам’яні стіни без оздоблення, темні прорізи коридорів зі сходами на горішні поверхи, затхле повітря й гулка тиша. Хлопець пересік передпокій, підійшов до одного з двох коридорів і зупинився.

– Як гадаєш, в який з цих тунелів йти? – запитав Артем.

Відповіді не було. Хлопець озирнувся та не побачив Кубика. Довелося повертатися назад, на свіже повітря, де Артем і знайшов Кубика, який так і стояв, вдивляючись у темний отвір дверей.

– Агов! Що трапилось? Чому не йдеш? – запитав Артем.

Кубик відповів не одразу. Він збирався з думками, а потім тихо вимовив:

– Я боюся.

– Що? – здалося, Артем недочув того, що сказав товариш.

– Я боюся, – так же тихо повторив Кубик.

– Як?.. Ні! – дивувався Артем, не в змозі підібрати слів. – Як це?

– Так само, як бути сміливим, тільки навпаки, – невпевнено пожартував Кубик й опустив голову.

У Артема наче земля з-під ніг пішла. Такого повороту він не очікував. Нехай що вони разом з Кубиком пережили, та боягузом той не був. У це неможливо повірити. Артем хотів довести Кубику, що той помиляється, що не розібрався у відчуттях, що, можливо, неправильно сформулював думку.

– Ти? Боїшся? Ти найсміливіший з усіх, кого я зустрічав! – сказав Артем.

– Таке скажеш, – похмуро усміхнувся Кубик.

Не знаючи, що й казати, Артем тупцював на одному місці, поглядаючи то на Кубика то на дверний отвір. Невже подорож, яку вони разом здійснили, марна? Невже після стількох небезпек і випробувань вони дісталися до Башти Сподівань лише для того, щоб здатися у найвідповідальніший момент? Це не вкладалося у голові.

– Я не за себе боюсь, – порушив мовчанку Кубик, – а за тебе.

Артем дивився на компаньйона, поглядом вимагаючи пояснень.

– Тобі не можна гинути. Ти маєш вибратися звідси живим. Мусиш. Попри усе.

– Теж мені новина! – відповів здивований Артем. ­– Знаю, друже. Не для того ми сюди приперлися, щоб віддати життя ні за цапову душу.

Він поклав обидві руки на плечі Кубика і додав:

– Тому ти й підеш зі мною. Щоб підказувати та щоб я не наробив дурниць. Ти сам казав, що ми з тобою пов’язані. Тож без тебе ніяк.

Кубик вичавив з себе слабеньку усмішку.

– До того ж, ти моя удача. Недарма Кубиком звешся, – заспокоїв товариша Артем.

– А якщо твоя удача зрадить тебе і замість шістки викине одиницю? Що тоді? – не вгавав Кубик.

– «Якщо» не означає «неодмінно». Та й двічі не помирати, – хмикнув Артем.

Від згадки про смерть, попри те, що вона переслідувала їх протягом усього шляху, всередині трохи похололо. Все ж таки усвідомлення того, що вони стоять на порозі вирішальних подій, міцнішало.

– Слухай, Кубик, їй-бо, я наче сам з собою біля того першого каменю-вказівника розмовляю. Зараз не час для невпевненості. Все має бути добре. Навіть якщо це не так, ніщо не змусить сумніватися в успіху нашого походу, хоча я й уявлення не маю, де я, куди я і навіщо це все! – рішуче заявив Артем.

– Тут усе по-справжньому, – нагадав Кубик.

– Знаю, – відказав хлопець. – Нехай в цій башті хоч сама смерть з косою піджидає, ми підем туди й виберемося живими!

Кубик кивнув, відійшов на пару кроків, почухав потилицю й сказав:

– Це я тебе покликав сюди.

– Ти? – Артем миттєво опинився біля Кубика. – Нащо?

– Бо ти був мені потрібний, – відповів Кубик. – Сам би я не впорався.

– То ти весь цей час використовував мене, щоб самому дістатися сюди? Що взагалі коїться? – Артемом знову оволоділа розгубленість, але цього разу з домішками злості на Кубика.

– Не зовсім так, – спокійно відповів Кубик, помахом руки попросив товариша заспокоїтись і правив далі. – Я використовував тебе в тій же мірі, що й ти мене. Я рятував тебе, ти – мене. Цей похід – наша спільна справа, але якщо ти вже тут, то тобі неодмінно треба вижити. Так вже сталося. Вибач.

Приголомшений Артем перетравлював інформацію. Черговий раз він запевняв себе, що Кубику можна вірити. Той жодного разу не зрадив, не повівся підступно, рятував, підказував, підтримував, надихав.

– Я дуже хочу повернутися додому, – сказав нарешті Артем. – Але не знаю, як. Ми ходимо цими запилюженими дорогами, нас постійно підстерігає якась небезпека, ми насилу рятуємся, а тільки оговтуємося, знову трапляється щось страшне. Буцімто у комп’ютерній грі: проходиш рівень, лікуєшся і знову в бій. І я не бачу в цьому жодного сенсу. – Артем на декілька секунд замовк, і зібравши до купи думки, продовжив. – Я так втомився. Я не знаю що коїться, що робити і що чекати далі.

– Ласкаво прошу до реального світу, – сухо вставив Кубик, знімаючи червоно-сині окуляри.

– І тут у мене нікого немає, крім тебе, – додав Артем.

– У тебе є твоя удача, – Кубик блиснув котячими очима. – І друг.

– Це більше, ніж нічого, – хлопець нарешті посміхнувся.

– Це набагато більше, ніж здається, – Кубик похлопав Артема по плечу.

Після нетривалої паузи Кубик буцнув камінчик, що трапився йому під ногами, кинув око на башту й оголосив:

– Сеанс парної терапії закінчено! Треба вже й до справи братися!

І першим занурився у морок за дверима. Звідти до Артема долинуло: «Непогано б було для бадьорості кави випити, та, боюся, ця магія тут не працює».

Облишивши сумніви, Артем переступив поріг башти. Він сміливо ішов назустріч долі, адже був не сам. З ним були удача і друг.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍