Читати книгу - "Світ без назви, Дмитро Деркаченко"

Захід

Як тільки Артем і Кубик зникли у півтемряві Башти Сподівань, двері за ними з гучним гупанням зачинилися. Чогось подібного Артем чекав, тому не здивувався. Все одно доля походу вирішуватиметься тут, всередині цієї похмурої споруди.

– Очікувано, ­– підтвердив думки хлопця Кубик. Його голос розмножила луна, але швидко вщухла.

– Шлях до відступу відрізаний.

– Зібрався відступати? – поцікавився Кубик.

– Ні. Та все ж краще, коли є така можливість, – припустив Артем.

– Але із зачиненими дверима веселіше, – якось глухо відказав Кубик, зупинившись посеред передпокою. – Немає спокуси драпанути.

Слова товариша нагадали Артему фантома, якого вони зустріли на початку подорожі. Фантом, який своїм видом демонстрував, що станеться, якщо відступити, злякатися, не дійти до кінця. Перспектива тинятися цим світом бозна скільки часу видавалася страшнішою за смерть.

Передпокій обмежувала велика опукла стіна. Її оперезали тунелі двох коридорів, що переходили у кам’яні сходи нагору, які тягнулися вздовж зовнішньої стіни і виводили на другий поверх. Тобто ніяких приміщень, крім простору одразу за дверима, на першому поверсі не було, як не було й вікон. Втім, компаньйони шли не наосліп: приміщення мало дуже тьмяне освітлення, яке взялося тут невідомо звідки.

Другий поверх відрізнявся від першого. Насамперед наявністю природного світла. Піднявшись сходами, Артем і Кубик потрапили у невелике високе чотирикутне приміщення, де окрім незаскленого вікна, за яким розкинувся степ і палало призахідне сонце, та дверного отвору не було нічого. Жодних меблів, жодного оздоблення, жодних натяків, що в башті хтось колись мешкав – навколо лише темні кам’яні стіни.

Мандрівники вийшли з приміщення і потрапили в простору круглу залу. На неї дивилися дверні отвори інших кімнат другого поверху, що розташувалися колом. На підлозі посеред зали чорніла велика діра, не обгороджена по периметру. Така ж діра прикрашала стелю. Чотири товсті прямокутні колони, недбало викладені, наче будували їх п’яні муляри, з’єднували стелю й підлогу.

– Архітектурним шедевром башту явно не назвеш, – сказав Кубик, оцінюючи приміщення. Він говорив пошепки, наче боявся сполошити лихо, яке, напевно, причаїлося десь в одному з приміщень.

– Цікаво, що воно таке? – замислився Артем, підходячи до краю діри. Він також говорив дуже тихо.

– Кинь камінчик, дізнаєшся, – запропонував Кубик.

– Це колодязь, – сказав Артем після того подивився в діру і побачив внизу чорну прірву, що, здавалося не мала дна.

– Бачу, що колодязь. Нащо він тут?

– Воду добувати, викидати сміття – припустив Артем, – або ритуальні жертви туди скидати.

– Ой, не подобається він мені, – похитав головою Кубик.

Товариші досліджували кімнату за кімнатою на другому поверсі. Виявилося, що усі дванадцять приміщень однакові. Лише два з них мали сходи вниз, а ще два – сходи нагору. Нічого підозрілого, нічого небезпечного, нічого, що могло б стосуватися «справжніх пристрастей», анонсованих на вказівнику неподалік від башти, Артем і Кубик не знайшли. До гулкої луни від ходіння вони вже звикли, а інших сторонніх звуків не чули, хоч і уважно дослухалися.

Третій поверх виявився точною копією другого. Також дванадцять кімнат з вікном назовні та дверями, що виходили в центр, на майданчик-залу, посеред якої зяяла діра. Попри те, що й тут мандрівники не зустріли нічого небезпечного, вони постійно озиралися, у приміщення заглядали обережно, не робили різких рухів, намагалися зайвий раз не говорити. Вони не втрачали пильність і на інших поверхах. Там вони не знайшли нічого нового, наче нікуди й не піднімалися – всі поверхи з другого по шостий нічим один від одного не відрізнялися. Лише сьомий, найвищій поверх, різнився від решти. Тут не було приміщень і стелі – лише суцільне коло стіни з великими вікнами-бійницями та вже звична діра колодязя в центрі.

Тільки зараз Артем помітив, що стало помітно темніше. Поглянувши у вікно, він вперше у цьому світі побачив хмари: вони заволокли півнеба разом із сонцем, яке намагалося прорізати промінням темну поволоку. Світило вже майже торкалося горизонту. Артем завмер, насолоджуючись заходом, буцімто бачив його вперше. Поруч стояв Кубик. Він трохи мружив свої котячі очі, адже ще на першому поверсі залишив червоно-сині окуляри, зайві у напівтемряві Башти Сподівань.

На мить сонце вивільнилося з полону хмар й осяяло золотими світлом башту. В цей самий момент Артем повернувся до Кубика, чиї очі спалахнули, як два прожектори. Потім на секунду згасли й запалали знов.

Артем відсахнувся, наче проґавив удар, махнув перед себе руками і позадкував. До нього підскочив Кубик.

– Очі… Твої очі, – простогнав Артем, хапаючись за голову.

– Що з ними?

– Вони спалахнули… Вони світилися… Я це бачив… Два сяючих ока…

Артем опустився на кам’яну підлогу.

– Голова розколюється… Горить… Все горить… Не можу пригадати… Я вже бачив…

Кубик обійняв хлопця і допоміг притулитися до стіни.

– Тримайся, друже, – сказав він тремтячим голосом і взяв хлопця за руку. – Тримайся.

Артем тихо стогнав і здригався, але за декілька хвилин заспокоївся. Розплющив очі та тяжко зітхнув. Сонце знову опинилося за хмарами, й сутінкове світло не дратувало.

– Я в нормі, – як можна бадьоріше повідомив Артем, підводячись, хоча і він, і Кубик розуміли, що про норму не може йти й мови.

Вдарив грім. Вже знайомий гуркіт, в якому розрізнялися три склади, але набагато сильніший, ніж тоді, на підході до Башти Сподівань. Цього разу Артем проігнорував грім, бо його уявою заволоділо видиво за вікном. Там вирували стихії, намагаючись роздерти світ на шматки.

Заревіло небо, забарвлюючись кровавими відблисками заходу. Завив вітер, підганяючи важкі хмари. Знову вибухнув грім. Сонце перетворилося у темно-рожеве коло, важке й непривітне. Обрію вже не існувало: Артем навіть не помітив, як він розсипався на тисячі клаптиків. Плаский вигорілий степ, що розкинувся на багато кілометрів навсібіч, сполосували величезні тріщини та розломи. Світ навколо руйнувався, і диво, що Башта Сподівань у цьому вирі хаосу лишалася непорушною. Здавалося, вона – єдине безпечне місце у клекотінні всесвітнього апокаліпсису.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍