Читати книгу - "Будденброки"

здається нам убогим, сірим, недостатнім і нудним; а на те, чим ми не є, чого ми не можемо й не маємо, саме на те ми дивимося з тужними заздрощами, які перероджуються в любов, щоб не стати зненавистю.

Я ношу в собі зародок, початок, можливість усякої здатності й діяльності світу… Де б я міг бути, коли б не був тут! Ким, чим, яким я міг би бути, коли б не був собою, коли б моя особистість, моя свідомість не відділяла мене від особистості й Свідомості всіх тих, хто не є мною! Організм! Сліпий, непродуманий, жалюгідний вибух настійливої волі! Краще, мабуть, щоб ця воля вільно ширяла в темряві, не обмеженій простором і часом, аніж каралась у в’язниці, скупо освітленій миготливим, тремтячим племінником інтелекту!

Я сподівався жити далі в своєму синові? Тій ще лякливішій, кволішій особистості? Дитяча вигадка, дурощі! Що мені син? Мені не треба сина!.. Де я буду, коли помру? Це ж ясно, як божий день, так навдивовижу просто! Буду в усіх тих, хто будь-коли вимовляв, вимовляє чи вимовлятиме «я», а особливо в тих, хто каже це «я» сміливіше й радісніше…

Десь на світі росте хлопець, здібний і здатний розвинути свої здібності, обдарований від природи всім, що потрібне в житті, гарний і безтурботний, чистий, жорстокий, веселий, один із тих, хто примножує щастя щасливих, а нещасних вкидає в розпуку… Ото й є мій син. Ото буду я, скоро… скоро… як тільки смерть звільнить мене від жалюгідної, божевільної думки, що я не стільки він, скільки таки я…

Хіба я коли ненавидів життя, це чисте, грізне й могутнє життя? Дурниця, непорозуміння! Я тільки себе ненавидів, тому що не міг його витримати. Але я люблю вас, щасливі, всіх вас люблю, і скоро мене перестане відділяти від вас тісна в’язниця, скоро те в мені, що любить вас, моя любов, звільниться і буде з вами… з вами і у вас, у всіх!..

Сенатор плакав, притиснув обличчя до подушки й плакав, тремтячи, немов піднявшись на крилах п’янкого щастя, такого болісно-солодкого, що з ним не могло зрівнятися ніщо в світі. Це й було все те, що від учорашнього дня сповнювало його глухим, невиразним хвилюванням, що серед ночі заворушилось у нього в серці і збудило його, як перші паростки кохання. І тепер, коли йому даровано збагнути і зрозуміти це, — не словами і послідовними думками, а раптовим, запаморочливим внутрішнім прозрінням, — він був уже вільний, зовсім визволений від усяких природних і штучних пут і обмежень. Мури його рідного міста, де він свідомо й добровільно замкнув себе, відчинилися, відслонили йому цілий світ, клапті з якого він бачив замолоду і який смерть обіцяла йому віддати весь. Облудні форми пізнання простору й часу, а отже й історії, турбота про славне, гідне історії існування в особі нащадка, страх перед остаточним історичним розпадом і зникненням — усе це покинуло його душу і більше не заважало йому осягнути непорушну вічність. Ніщо не починалося і ніщо не мало кінця. Була тільки нескінченна сучасність і та сила в ньому, що такою болючою, солодкою, настійливою і тужною любов’ю любила життя. І хоч його особа була тільки невдалим виразом тієї сили — їй все ж таки судилося знайти шлях до цієї безмежної сучасності.

— Я буду жити! — прошепотів він у подушку, заплакав і… за хвилю вже не знав, чого він плаче. Розум його спинився, воля вичахла, і він більше не знаходив у собі нічого, крім мовчазної темряви. — Але воно повернеться! — втішав він себе. — Хіба ж я не мав уже його?..

І, відчуваючи, як його знову непереможно огортав запаморочення й сон, Томас Будденброк свято заприсягнувся надалі триматись цього страхітливого щастя, зібратися на силі і вчитись, читати, думати, аж поки він засвоїть твердо весь світогляд, з якого все це випливав.

Та це була нездійсненна мрія, і вже прокинувшись і згадавши свою вчорашню духовну екстравагантність, він навіть трохи засоромився й відчув, що з тих чудових намірів нічого не вийде.

Сенатор устав пізно, відразу ж поспішив на засідання громадської ради і взяв діяльну участь у чергових дебатах. Ділове й громадське життя, що вирувало в цьому середньої руки купецькому місті з покрученими вулицями й гостроверхими дахами, знов запанувало над духмками Томаса Будденброка й вимагало від нього напруження всіх сил. Не кидаючи наміру дочитати колись ту чудесну книжку, він усе ж таки почав себе питати, чи переживання тієї ночі справді мають для нього тривалу вартість і чи витримають вони іспит смертю, як до цього дійдеться. Його міщанський інстинкт опирався цій думці. Опиралося також йото марнославство — ляк перед незвичайною, сміховинною роллю. Хіба йому личать такі речі? Йому, сенаторові Томасу Будденброкові, шефові фірми «Йоганн Будденброк»?..

Так він більше й не заглядав у ту дивну книжку, що таїла в собі стільки скарбів, а вже й поготів не купив решти томів славетної праці. Нервова педантичність, що опанувала його з роками, поглинала весь його час. Заморочений сотнями нікчемних буденних дрібниць, які він силкувався виконувати й не занедбувати, Томас Будденброк був надто слабкодухий, щоб спланувати свій час розумно й корисно. І десь через два тижні після того незабутнього дня все пережите здалось йому таким далеким, що він звелів служниці негайно забрати книжку, яка й досі лежала в шухляді садового столика, й поставити на місце, до книжкової шафи.

Отак вийшло, що Томас Будденброк, який благально простяг був руки до останньої, найвищої правди, стомлено вернувся до уявлень і образів, накинутих йому в дитинстві, в побожній атмосфері його рідного дому. Він ходив і згадував єдиного персоніфікованого бога, батька дітей людських, який послав на землю частку себе самого, щоб вона мучилась і обливалася кров’ю за нас, бога, який судитиме нас судного дня і біля ніг якого праведні дістануть блаженство в нагороду за всі страждання в цій долині сліз… Згадував собі всю цю історію, трохи туманну і трохи безглузду, втілену в усталені, по-дитячому наївні слова, історію, яка не вимагає розуміння, а тільки покірної віри, і яка буде під рукою, коли надійде останній страх… Чи й справді так буде?

Ох, і тут не знайшов він спокою. Цей чоловік, якого вічно сушила турбота про честь свого дому, про свою дружину й сина, про своє добре ім’я, цей підупалий чоловік, який на превелику силу, але дуже вміло підтримував бадьорість у своєму тілі елегантним вбранням і. коректними манерами, вже багато днів мучився питанням, як