Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

Він озирнувся, намагаючись знайти хоч якусь підказку, але нічого очевидного не було. Солдати продовжували свій патруль, і кожен його невірний рух міг привернути їхню увагу. Еріон нервово стиснув руків’я Тінеріза. У нього не було права на помилку.

"Куди ж тепер іти?" подумав він, обмацуючи поглядом кожен вихід і аналізуючи можливі шляхи. Тіні, що танцювали під факелами, створювали відчуття руху, ніби хтось ховався поруч. Але насправді це була лише гра світла, яка не давала спокою його думкам.

Еріон стояв у затіненому кутку, ховаючись від поглядів патрульних, і безнадійно шукав відповідь у заплутаному лабіринті думок. Але раптом, ніби з нізвідки, його охопив спогад. Він пригадав той момент, коли вони з Райнаром разом відчули наближення Алесара. Тоді їх підштовхнуло не щось видиме, а невловиме відчуття, яке випромінював артефакт.

"Чому б не спробувати те саме зараз?" — подумав Еріон. Ця ідея здалася йому вартою ризику, адже інших варіантів не було.

Зосередившись, він спробував відчути артефакт. Закривши очі, він зробив глибокий вдих, намагаючись ігнорувати зовнішній шум, звуки кроків патрульних і тріск факелів. Усередині себе він сконцентрувався на образі Райнара та його амулета.

Минуло кілька хвилин, протягом яких нічого не відбувалося. Тиша і нерухомість здавалися гнітючими, але Еріон не здавався. Він відкинув усе зайве й дозволив своїй свідомості зануритися у темряву, шукаючи те саме знайоме відчуття. І раптом воно прийшло.

Ледь вловиме відлуння, немов слабкий подих вітру у густій імлі, привернуло його увагу. Це було схоже на слабке мерехтіння, яке долинало звідкись із глибини замку. Але щось у цьому відчутті було іншим, ніж раніше. Еріон відчував, що енергетика амулета змінилася — вона стала ніби глибшою, більш насиченою, але водночас у ній була якась незнайома хаотичність.

"Що б це не було, зараз не час з'ясовувати," подумав він, відкидаючи свої підозри. Важливо лише те, що він тепер знав, у якому напрямку рухатися.

Відкривши очі, Еріон глянув на один із виходів, що вів у північну частину замку. Тепер він був упевнений, що повинен іти туди. Не витрачаючи часу, він почав обережно просуватися, намагаючись залишатися в тінях і не привертати уваги патрульних. Кожен його крок був тихим і обдуманим, адже на кону стояло не лише його життя, а й життя його друзів.

Еріон зайшов до вузького коридору, його стіни були обшиті кам’яними плитами, з яких подекуди сочилася волога, створюючи на підлозі невеликі калюжі. У повітрі стояв затхлий запах каменю і часу, який ніби нагадував, що ці стіни бачили багато подібних порятунків і втрат.

Він зосередився на слабкому відлунні амулета Райнара, яке було ніби ниткою, що тягнула його крізь нескінченний лабіринт замку. Коридор здавався нескінченним, але Еріон рухався впевнено. Його чуття підказувало, що він наближається.

Попереду коридор виводив до великого, освітленого факелами проходу. Еріон зупинився біля кутка і почув тупіт важких кроків. З темряви виринула група охоронців, їх було близько десяти, і вони рухалися чітким строєм, озброєні мечами та списами. Еріон швидко перемістився до найближчого бічного проходу, який вів до спіральних сходів, що йшли вниз.

На сходах було темно, і лише слабкий проблиск світла від тьмяного факела, що висів далеко на стіні, ледве висвітлював простір. Еріон присів на сходинку, чекаючи, доки загін пройде. Їхні кроки луною відбивалися внизу, але за кілька хвилин все стихло.

І раптом, із глибини приміщення, куди вели сходи, він почув голоси. Спершу це був лише гул, але, зосередившись, він упізнав знайомі інтонації.

— Тобі варто було втримати язика за зубами! — почувся різкий голос Салема. Його тон був обуреним, але не злим.

— І що? Це ж не означає, що вони отримали щось корисне, — відповів Елрік, його голос звучав дещо втомлено, але впевнено. — Я не можу сидіти й мовчати, коли ці нікчеми намагаються мене залякати.

Еріон завмер. На мить його серце затріпотіло від радості — його друзі були живі. Але разом із цим прийшло розуміння, що їх могли допитувати або, що гірше, катувати. Він озирнувся назад, у напрямку, звідки прийшов, переконуючись, що патруль уже пройшов, і потім почав обережно спускатися вниз, тримаючись у темряві.

Шепіт голосів ставав дедалі виразнішим. Спустившись до кінця сходів, Еріон побачив невелику, погано освітлену кімнату з товстими металевими гратами. Він визирнув із-за рогу й побачив своїх друзів. Елрік сидів, притулившись спиною до стіни, його руки були в кайданах, але на обличчі трималася звична йому саркастична усмішка. Салем сидів поруч, намагаючись щось з’ясувати у стражника, що стояв неподалік.

Еріон стиснув руків’я Тінеріза. У нього не було часу на вагання.

Салем і Елрік навіть не встигли усвідомити, що відбулося. Ще мить тому троє охоронців стояли в кімнаті, розмовляючи між собою, але тепер їхні тіла лежали нерухомо на підлозі. В центрі кімнати стояв Еріон, тримаючи в руці Тінеріз, який випромінював легке, майже непомітне тьмяне сяйво.

Салем широко розкрив очі, глянувши на тіла, потім на Еріона, а потім не витримав і розсміявся.

— Ну, ти, як завжди, з’являєшся в найкращий момент! — сказав він, хитаючи головою. — Не міг трохи раніше? Ми вже тут майже встигли знайти спільну мову з нашими новими друзями.

Еріон усміхнувся куточками губ, вловлюючи сарказм друга. Він підійшов ближче, швидким рухом зняв кайдани з рук Салема та Елріка, які тепер дивилися на нього з різними емоціями.