Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

Глава 37: Невже все марно?

Салем і Елрік були у відчаї. Салем стояв на колінах біля Еріона, його руки тряслися, поки він намагався привести друга до тями. Він тримав Еріона за плечі, струшуючи його, немов це могло повернути його до свідомості.

— Еріоне! Чуєш мене? Відкрий очі! — кричав він, але у відповідь була лише тиша.

Елрік, який теж схилився поруч, перевірив пульс. Його обличчя зблідло, коли він відчув, як слабко серце Еріона продовжує битися.

— Він ще живий, але... — Елрік не договорив, його голос затремтів. Він дивився на друга, який лежав перед ним, ніби вже перейшовши межу між життям і смертю.

Еріон ледь чутно прошепотів:

— Невже все марно?

Ці слова були настільки слабкими, що Салем і Елрік ледь їх розчули. Але їхній сенс пронизав обох, мов кинджал. Вони не могли дозволити йому просто здатися, просто зникнути після всього, що він зробив, після всіх жертв, які були принесені.

— Ні! Ні, це не кінець! — закричав Салем, міцніше стискаючи Еріона. — Ти нас не покинеш, чуєш мене?

Еріон повільно заплющив очі, його дихання стало ще слабшим. Образи друзів розмилися, їхні голоси ставали все тихішими, поки не перетворилися на незрозумілий шум. Він відчував, як життя поступово полишає його тіло. У голові спалахнули уривки минулого: крадіжки в Лендорні, зустріч із Мораксом, перша взаємодія з Тінерізом, його друзі, Меліра... Її обличчя було останнім, що він побачив у своїй свідомості, перш ніж темрява остаточно поглинула його.

— Він нас не чує... — прошепотів Елрік, відчуваючи, як безнадія обгортає його серце. Він оглянувся навколо, шукаючи хоч якогось рішення, хоч якогось шляху до порятунку. Але кімната здавалася порожньою, холодною і байдужою до їхнього відчаю.

— Ми не можемо його втратити, Елріку, — глухо промовив Салем, дивлячись на обличчя друга. — Він не має права здатися. Ми не дозволимо йому.

— Але що ми можемо зробити? — запитав Елрік, стискаючи кулаки. — Ми не маємо ні зілля, ні магії, яка могла б його врятувати.

Салем стиснув зуби, його погляд наповнився рішучістю.

— Якщо це темрява, яка його забирає, то, можливо, є спосіб змусити її повернути те, що вона забрала. Але нам потрібен хтось, хто знає більше про ці сили.

— Ти думаєш про Меліру? — запитав Елрік, швидко зрозумівши його думку.

Салем лише кивнув, а в його очах блиснула іскра надії.

— Вона єдина, хто може щось зробити. Якщо ми не знайдемо її, він... він може цього не пережити.

Вони повинні були діяти швидко, навіть якщо темрява вже почала забирати їхнього друга.

Салем і Елрік стояли на колінах біля нерухомого тіла Еріона. Їхні голоси лунали відчаєм, коли вони кликали тих, кого вважали єдиною надією.

— Меліра! Ксарій! Арена! Почуйте нас! — кричав Салем, стискаючи руки у молитві, хоча ніколи не молився темряві і навіть не знав, чи його слова до неї дійдуть.

Елрік тримав руку на грудях Еріона, ніби намагався передати йому хоч трохи свого життя. Його голос був сповнений безнадії:

— Якщо ви справді можете почути нас, якщо темрява хоч трішки милосердна, прийдіть! Ми втратимо його, якщо ви не допоможете!

Вони повторювали свої слова знову і знову, не знаючи, чи є правильні слова для звернення до темряви. Їхні заклики здавалися марними, коли раптом повітря навколо потемніло, ніби щось ожило у самому просторі. З куточків кімнати випливли тіні, утворюючи три постаті.

Меліра, Ксарій та Арена вийшли з темряви, їхні обличчя були напруженими, але сповненими сили. Меліра кинулася до Еріона, а її срібне волосся сяяло, мов відблиск місяця. Вона впала на коліна поруч із ним, обережно поклавши руку на його груди.

— Що сталося? — запитала вона, хоча відповідь вже читалася в її очах. Вона побачила його стан і зрозуміла, що вони, можливо, спізнилися.

— Він... — Салем задихався від слів. — Темрява... ми втратили його... — Його голос зірвався, і він закрив обличчя руками, намагаючись стримати сльози.

Арена підійшла ближче, а її червоні очі блищали. Вона торкнулася бар'єру темряви, що залишився навколо тіла Еріона, і здригнулася.

— Це кінець, — сказала вона, її голос звучав холодно, але в ньому відчувалася гірка нотка. — Темрява залишила його.

Ксарій стояв осторонь, його суворе обличчя здавалося кам'яним, але навіть він здавалося, відчував біль від цієї втрати. Він нахилив голову, мовчки визнаючи те, що сталося.

Меліра нахилилася до обличчя Еріона, торкнулася його щоки, сподіваючись відчути бодай проблиск життя, але його тіло було холодним. Її руки затремтіли, і вона прошепотіла:

— Чому... я не встигла?

Але відповідь була лише тишею.

Салем раптом упав на землю, немов ноги більше не тримали його. Елрік стиснув зуби, намагаючись стримати сльози, але вони все одно покотилися його щоками.

Меліра нахилилася ближче до Еріона і прошепотіла:

— Я тобі обіцяла... що ти повернешся. Я не виконала своєї обіцянки. Пробач мене...

Тіні навколо згущувалися, ніби закривали останній промінь світла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍