Читати книгу - "Будденброки"

class="p1">Від зуба… Сенатор Будденброк помер від зуба, казали один одному городяни. Але ж, хай йому біс, від цього не вмирають! У нього болів зуб, пан Брехт зламав його, а потім сенатор просто впав серед вулиці. Чи чувано таке?..

Та тепер уже однаково, то його справа. Що найперше треба зробити, це подбати про вінки, великі вінки, дорогі, такі, що зроблять честь тому, хто їх посилає, вінки, про які потім згадуватимуть у газетах і по яких зразу видно, що вони від людей солідних і грошовитих. І вінки прибували, напливали звідусіль — від товариств, від родин і окремих осіб; вінки з лаврового листя, з пахучих квіток, із срібла, з чорними стрічками і з стрічками кольорів міста, з написами, виведеними чорними й золотими літерами. І пальмове листя, безліч пальмового листя…

Усі квіткові крамниці добре заробили; і крамниця Іверсена навпроти теж не відстала. Кілька разів за день пані Іверсен дзвонила внизу і вручала найрізноманітніші витвори з квітів — від сенатора такого-то, від консула такого-то, від установи такої-то… Раз вона спитала, чи не можна їй піднятися нагору й глянути на сенатора? «Так, можна», — відповіли їй, і в супроводі Іди Юнгман вона пішла сходами нагору, мовчки розглядаючи розкішну сходову клітку.

Вона ступала важко, бо, як звичайно, була при надії. Постать її з роками трохи погрубшала, але довгасті чорні очі й малайські вилиці не втратили своєї знади і явно свідчили, що колись вона була незвичайно гарна… Її завели до салону, де стояв катафалк.

Томас Будденброк лежав посеред просторої світлої кімнати, з якої винесено всі меблі, в оббитій білим шовком домовині, в білому шовковому вбранні, під білим шовковим покривалом, овіяний вишуканим, запаморочливим запахом тубероз, фіалок і безлічі інших квіток.

У головах на покритому чорним крепом постаменті, серед півколом розставлених срібних свічників, здіймався Торвальдсенів «Христос, що благословляє вірних». Китиці квітів, вінки, кошики з квітами й букети складені були вздовж стін і на підлозі, пальмове листя посхилялося над труною і над ногами небіжчика. Його обличчя в кількох місцях було побите, особливо ніс. Але волосся було зачесане так, як за життя, а вуса старий Венцель востаннє витяг гарячими щипцями, і вони, довгі, рівні, стирчали впоперек білих щік. Голова була трохи повернена вбік, а в складених пальцях стримів хрестик з слонової кістки.

Пані Іверсен спинилася майже біля дверей і звідти, ледь примружившись, дивилася на домовину; і аж коли з вітальні, відкинувши завісу, з’явилася вся в чорному, заплакана пані Перманедер і лагідно запропонувала їй підійти ближче, вона ступила кілька кроків по навоскованій підлозі. І знову стала, згорнувши руки на своєму чималому вже животі, й дивилася довгастими чорними очима на квіти, на свічники, на стрічки, на весь той білий шовк і на обличчя Томаса Будденброка. Важко було прочитати щось на її блідому, розплилому виду вагітної жінки. Врешті вона мовила:

— Так…

Тоді схлипнула, єдиний раз, коротко, тихенько, й повернулася до дверей.

Пані Перманедер тішили такі відвідини. Вона не виходила з дому на Рибальській і невтомно, з запалом спостерігала, як складали шану тлінним останкам її брата. Горловим голосом по кілька разів підряд вона читала замітки в газетах, де, так само як під час ювілею фірми, вихваляли його заслуги і оплакували тяжку безповоротну втрату. Вона зустрічала у вітальні всіх, хто приходив висловити своє співчуття, — а ім’я їм було легіон; приймала їх уже Герда, в салоні біля труни. Крім того, пані Перманедер провадила з різними людьми наради щодо похорону, який мав бути невимовно «аристократичний», і влаштовувала прощальні сцени. Вона звеліла, щоб усі службовці з контори прийшли попрощатися з шефом. І так само робітники з комор. Вони незграбно човгали своїми величезними ногами по паркету, скорботно витягали обличчя і сповнювали салон запахом горілки, тютюну й поту. Мнучи в руках шапки, вони дивилися на пишно оздоблену труну, спершу захоплено, а далі знуджено, аж поки один із них набрався відваги й повернув назад, і тоді вся компанія почовгала слідом за ним… Пані Перманедер була в захваті. Вона запевняла, що в багатьох по бороді текли сльози. Звичайно, вона це вигадала. Такого не було. Але що з того, коли їй так ввижалося і коли це тішило її?..

І ось настав день похорону. Металеву домовину наглухо закрито і прибрано квітами, свічки в свічниках догоріли, будинок сповнили люди, і пастор Прінгсгайм, оточений родичами небіжчика, місцевими і приїжджими, велично став в узголов’ї домовини. Його показна голова красувалась на широких брижах, як на тарілці.

Церемонією керував спритний чоловік, найнятий на такий випадок, щось середнє між служником і розпорядником. З циліндром у руках, швидко й тихенько ступаючи, він збіг парадними сходами вниз і пронизливим шепотом гукнув у передпокій, де товпилися податкові службовці в уніформі й вантажники в куртках, штанях до колін і з циліндрами:

— Кімнати переповнені, але в коридорах є ще трохи місця…

Потім усе стихло; пастор Прінгсгайм почав говорити, і його добре поставлений, дзвінкий, переливчастий голос заповнив увесь будинок. Поки він тут, нагорі, поряд з фігурою Христа, підносив молитовно складені руки й простягав їх, благословляючи присутніх, унизу, перед будинком, спинилася запряжена четвериком похоронна карета, а за нею вздовж вулиці довгим рядом, аж до самої річки поставали й інші карети. Навпроти входу вишикувалась у два ряди рота солдатів з рушницями коло ноги на чолі з лейтенантом фон Тротою, що, з оголеною шаблею в руці, дивився на вікна другого поверху вогнистими очима… Люди юрмилися на вулиці, витягали шиї з вікон навколишніх будинків, намагаючись щось побачити.

Врешті натовп у передпокої заворушився, почулася тиха команда, солдати, чітко клацнувши рушницями, взяли їх на плече; лейтенант фон Трота опустив шаблю, і в дверях з’явилася домовина. На плечах у чотирьох носіїв, убраних у чорне, з трикутними капелюхами, вона повільно випливла на вулицю, і вітер розніс над головами цікавих запах квіток, розкошлав чорний пучок пір'я на дашку похоронної карети, погрався гривами коней, що стояли довгим рядом аж до річки, і чорними стрічками на капелюхах візників. З неба, повільно кружляючи в повітрі, проривалися великі сніжинки.

Коні похоронної карети, геть покриті чорними попонами, з яких визирали тільки їхні неспокійні очі, тихо рушили з місця. Їх вели чотири візники, теж усі в чорному. За ними знялася з місця рота солдатів, і до будинку одна за одною почали під’їздити карети. У першу сіли Христіан Будденброк і пастор Прінгсгайм. Малий Йоганн їхав з якимось угодованим родичем із Гамбурга. І поволі, поволі довга,