Читати книгу - "Жахослов"

запилених архівах газет і урядових реєстрах. Принаймні її французька поступово поліпшувалася. Вона пообіцяла надіслати звіт до «Ґазет», коли знайде щось здатне зацікавити англійського читача. Не сказавши жодного слова Персові, вона накидала статтю щодо масового захоплення Ґіньйолем, описавши вечір, проведений у Театрі Жахів. У Лондоні прийнято було вважати, що паризькі розваги значно пікантніші за те, чим можна насолодитися вдома. Тож газети з почуттям обов’язку детально змальовували страхітливі й розпусні атракціони, недоступні британській публіці.

Вона залишила свою carte de visite[117] в гнітючому готелі «Ельзас», останньому прихистку Оскара Вайльда. Консьєржка повідомила, що поет надто нездужає, щоби приймати в себе навіть товаришку по вигнанню з батьківщини. Згодом, опинившись на вулиці де Боз-Ар, вона вгадала його кімнату крізь тремтливі фіранки. Кейт сумувала за Оскаром, якого знала в минулому. Його пристрасть до пліток допомогла б розкрити будь-яку таємницю. Вайльд вийшов із в’язниці, але мешкав тепер у Парижі; Золя ж перебував у Лондоні, аби уникнути в’язниці. Звідси випливав урок: кожен зухвалець, хоч би й геніальний, повинен знати своє місце.

Для неї не було таємницею, що злочини Вайльда і Генрі Вілкокса мало різнилися один від одного. Вайльд був формально засуджений до каторжних робіт, а неформально – до принизливого вигнання, тоді як ніхто навіть не намагався переслідувати Вілкокса. Плутатися з продажними хлопчиськами – навіть вона, його прибічниця, вважала, що Оскар був цілковитим йолопом у виборі коханців, – було достатньо для того, щоб ірландець змушений був покинути Англію. Того ж роду спілкування з їхніми уявними (а часом цілком реальними) молодшими сестричками не завадило Вілкоксу вижити з країни ірландку. Будь-який привід згодиться, щоби позбутися балакучих міків.[118]

Іноді Кейт здавалося, що краєм ока вона бачить Ґіньйоля. У крамниці мадам Менділіп Клара неохоче визнала, що в неї теж виникало подібне враження. Чи можливо, що їх обох переслідував той самий клоун? Чи то були маски, роздані його посіпакам? Юкі казала, що більше не помічала за собою хвоста. Може, Ґіньйоль остерігався японського Янгола більше за інших?

Щось справді відбувалося між Ґіньйолем та Легіоном Жаху, але про це можна було лише здогадатися: з того, що дю Руа та його прибічники не вжили жодних заходів, аби придушити Театр Жахів після такої безпрецедентної вистави; з того, що цей громадський закид так і лишився без відповіді – і це в місті, де безцеремонні зауваження на людях спричиняли дуелі, обливання кислотою й передреволюційні ситуації. Більше бійок у Парижі спричиняли поети в ресторанах, ніж вантажники в портах. У 8-му окрузі кілька ворогуючих кутюр’є зі світу високої моди влаштовували між собою різанину на ножицях. Невідомий патріот стріляв у спину Фернану Ляборі, адвокату-захиснику Еміля Золя. Маркіз д’Амблезі-Серак,[119] міністр, що запроваджував у дію закон про заборону дуелей, стрілявся – і переміг! – на дуелі, прийнявши виклик Арістіда Форестьє[120] – судді, що наполягав, буцімто за неписаним, але правомочним положенням Кодексу Наполеона кожен француз має право проштрикнути шпагою чи загнати кулю в будь-якого іншого француза, з яким він незгоден.

Чи мав Ґіньйоль компромат на дю Руа, завдяки якому почувався в безпеці? Кіноплівку, на якій французький патріот приймає ванну з бульбашками разом з графом Естергазі, Лілі Ленґтрі[121] й Кайзером? Прихований родовід, який засвідчує, що палкий антисеміт насправді єврей? Чи Ґіньйоль був ставлеником Легіону Жаху, наділений ліцензією на свої вистави за надання жахливих послуг? Одними з яких були вбивства, але це, була впевнена Кейт, лише частина історії.

Проводячи опитування й переглядаючи документи, Кейт знала, що поряд триває паралельне розслідування. Клара Вотсон проводила власні пошуки в сумнівних колах Парижа. Маючи доступ до підпільних шинків, вона приходила туди, щоб витягнути інформацію з місцевих покидьків і розпусників. Ідучи за своїми схильностями, англійська вдова відвідувала бої без правил, що проводилися в катакомбах серед полиць із черепами. Вона дослухалася до страхітливих історій, що пошепки переповідали з курилень опіуму, будинків розпусти, чорних мес і камер засуджених. Вона збирала плітки в Гільдії звідників, банді «Les Vampires»[122] і місцевій філії Клубу самогубців.[123] Подорожі Клари темними закутками Парижа часто приносили знахідки, що перегукувалися з результатами розслідувань Кейт у більш респектабельних колах. А це означало, що вони обидві наближаються до розгадки. І все ж відповіді й досі уникали їх.

Містом ширилися й інші чутки, на думку Кейт, безпосередньо пов’язані з їхньою справою. Так, нещодавно на Монмартрі зникли сестри-сироти, Анрієтта і Луїза.[124] Друзі стверджували, що сестри втекли, аби вступити до цирку. Жоден цирк не визнавав, що прийняв їх до своєї трупи. Історія про зникнення доповнювалася фотографіями з блідими личками сестер, дещо облагороджених камерою. Навіть Sûreté виявляла інтерес, але ціла низка видатних криміналістів – Альфонс Бертійон,[125] Фредерік Лярсан,[126] інспектор Жув[127] – так і не змогла відшукати зниклих дівчат. Провівши день у Бюро пошуку зниклих людей, Кейт знала, що менш привабливі громадяни десятками зникали в межах цього quartier, не викликаючи при цьому особливого громадського інтересу.

У ляльковій крамниці Юкі навела лад на вікні, виставивши там цілу низку кокеші.[128] Безногі й безрукі ляльки викликали в Кейт тривожні відчуття – вона ніби бачила паркан із насадженими на стовпи людськими головами. Тим часом Перс очікував на регулярні звіти від Кейт і Клари.

За тиждень Янголи знов зібралися на нараду в ляльковому салоні.

На пальті Клари було трохи крові. Вона казала не хвилюватися – кров була не її. Подібні небезпечні подорожі анітрохи не лякала англійську вдову. Клара могла бути навіженою, та все ж вона була розумна і – у свій власний спосіб – обережна. До того ж вона провела чудове детективне розслідування.

Перс спитав у Кейт, що їй вдалося дізнатися про Легіон Жаху.

– Історія Жоржа дю Руа та інших починається в далекому минулому, – сказала Кейт. – Справжній Бертран Кайє постав перед судом за двадцять років до створення Паризької Комуни. На сцені ж Театру Жахів його заарештовують 1871-го, в її останні дні. П’єса переносить історію вбивці трохи далі в часі, щоб створити контраст між його злочинами і великою різаниною протягом la semaine sanglante.[129] Наче сам Ґіньйоль підказує нам, у якому напрямі шукати.

– Ти скрізь бачиш руку Ґіньйоля, – зауважила Клара.

– А ти ні?

Удова знизала плечима.

– Може, й так.

– Яка б не була основна ідея цієї вистави – чия первинна мета видається мені цілком очевидною: полоскотати нерви приголомшливим і відразливим видовищем, і