Читати книжки он-лайн » Езотерика 🔮🕯️🧘‍♀️ » Світован. Штудії під небесним шатром

Читати книгу - "Світован. Штудії під небесним шатром"

181
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 55
Перейти на сторінку:
class="p">Те, що не забере смерть

«Хліб — няньо, — казав він, — а вода — мати». І тепер саме час перейти до води.

Кадуб під явором («світлоносним деревом») ми розчистили наступного ж дня нашого тривку тут. Вибрали намул, деревне кришиво, зіпріле листя — і наше чуркало ожило, зівкнуло, як пташеня з яйця. В траві запульсувала жила струмочка. Дорогою завернула в ямку і наповнила її студеною і твердою, як скло, водицею. Тут Світован ранками мився до пояса, ввечері змивав після «денних хожаїв» ноги. Тут, у затінні соляного прискалка, інколи дрімав на широкій лавиці. Або «місив небо», перебирав, тряс піднятими вгору ногами й руками, як павук. Це була його улюблена вправа в час полуденного відпочинку. Казав, що так відновлюється сила у втомлених кінцівках, а голова дістає свіжу кров для ясного думання. Спостерігаючи його рівноденну снагу в одному й другому, я вірив. І сам помалу крадькома став «місити небо».

«Біда наша в тому, що ми рідко дивимося в небо. А ще рідше промовляємо до нього». З синього зошита.

Пили ми і вмивалися з цього кадуба. А купалися в озері. Це почалося після того, як виорали й вигребли баговиння, застеливши ним побережину. Цей сірий покрівець твердів на очах. Тоді клаптями почали зносити його до свого двору. Перехоплювали мотузком по п'ять куснів і завдавали на плечі. Висушена твань була легкою, зате твердою, як пресований жмих. Я вже знав, що це має стати матеріалом для покрівлі, але не здогадувався, яким чином. Аж поки не прийшла черга варити смолу.

За сировиною ми ходили в березники на Клиновецьких терасах. Спритний голова колгоспу нарізав тут уступи круг гори. Пробували засадити їх молдавським виноградом, та ліс витіснив і колгоспників, і примхливу волоську лозу. Сороки засіяли тераси ожиною, шипшиною і березами. І сплюндрований схил густо вбрався в яру зелень, просвітлену свічками білокорих стовбурів. Берези гнали так дужо й тісно, що спиралися одна на одну. Видерті деінде вихором зі скупого крем'яного грунту, продовжували стояти, опершись на плечі сусідів. Вони не були ще остаточно мертві. Може, роси-сльози з віття посестер живили їх оголене коріння?! З таких дерев ми дерли берест. Надріжеш злегка стовбур згори донизу — і знімаєш сувої тріскучого воскового пергаменту. Ним набивали міхи, які перли на свою височину. Тут берест сікли сокиркою.

Далі я копав яму, а старий клепав дігтярню. Вже саме слово пахло мені загадковою старовиною. А між тим, ховало таку простоту. Світован густо продірявив кусень бляхи, що залишився з Ількової плити. Тоді напхав берестом старе відро з одбитими вушками і прикріпив його дротом до того бляшаного сита. Згори кінцями дроту прив'язав каструлю. А щілини замастив густою глиною. Готово! Відро посадили в яму і обклали дровами. За півгодини на рівномірному вогні дірява каструля почала скипати пухирями чорної смоли. Потягло гострим, їдким, предковічним запахом дьогтю.

«Коштовний вар, — мовив старий, піддіваючи тріскою смолу. — Колись було так, що за ложку дьогтю бочку меду давали. Бо без нього чоботи риплять, вози скриплять, упряж тріскається, рани не заживають, худобу з'їдає парша і короста. Та й нашому хлівчику без нього ніяк…»

Поки «гналася» смола, ми добували намитий на обмілинах поточини крупний пісок. Далі було так: сухі озерні плити мазалися гарячим дьогтем і присипалися згори сухим піском. Виходило схоже на толь, який дала сама природа. Коли з берестом було закінчено, в тій же ямі спалили стару тракторну шину, знайдену раніше в долині. Я дивувався тоді, для чого її тягнути сюди. З такої ж гуми Світован мав дві пари сандаль. То невже готується лагодити собі нове взуття, думав я? Аж ні: коли гума згоріла, залишилися жмути м'якого дроту. Ним ми і прив'язували до кроквиць хліва свою покрівлю.

Просмолені картки тісно, як риб'яча луска, ліпилися одна до одної, робота спорилася. Наш дах «ковтав» сонячне проміння, і горище під ним не дуже напікалося. Для помірного сушіння трав це якраз годилося. Ми прорубали в дощатому фронтоні віконце на північ. Через нього трави мали поволі виціджувати надмір сонячної сили. Темно, сухо і свіжо було на горищі, і запаморочливо пахло прив'ялим лугом. Я розклав сувої зела по драбинках із жердин і зійшов униз. Старий сидів на колоді й уважно розглядав наш витвір. Я примостився поряд. Дивна картина, дивний стан. Озеро, яке ми перевернули догори дном, затверділо ребристими спадами на тлі неба. Перевернулося щось і в моєму світосприйнятті. І втіха була, і водночас розгубленість. Ми зробили роботу, непросту і нелегку. Все одно, що вовком орати (якось я почув від нього таку приповідку на позначення марної праці). І нащо було так парадити на один сезон ветхий хлівець?!

— А чому не можна було сушити трави на горищі хатини?! — вимогливо запитав я. Запитав на правах партнера.

Він глянув на мене з легким подивом:

— Там ми живемо.

— То й що?

— А трави вмирають. Розумієш? Їм треба спокій, щоб дійти.

Мені кортіло запитати, куди дійти, але я не запитав. Та хіба можна було щось приховати від цього чоловіка? Його сірі очі набрали особливої ясності.

— Ти хочеш повісти, що в першу голову тут є ми, а не трава. Се правда. Трава травою, але ми себе мусимо додержувати. Людське в собі. Ми прийшли сюди на готове, чи не так? А готове кимось же уготоване. Нам придалося. Ми доклали до чогось руки — воно ще комусь придасться. Не гідно, щоб руйнація починалася з тебе. Коли не можеш примножити надбання, бодай сохрани його. Такий поступ нашого трибу. Закон збереження, який і нас береже. Як ми — так і нам… Мене до сього Хаща наблизила, а китаєць Чан Бао потвердив розуміння. Ми з ним купно топтали неблизький тайговий світ. Пам'ятається, затяжний перехід геть оголив наші скупі припаси. Тягся дощ, добре, що ми прибилися до мисливської лісничівки. Халупа нужденна, з дірявим дахом, вода стікала нашими бородами. Та все ж прихисток із вогнищем — дим нас сушив. Над ранок дощ перестав тріщати над головами. Крізь шпари прослизало проміння. Я заходився ладити якесь снідання, можна сказати з нічого. Чую, щось шурхотить у дахівці. Чан Бао назбирав кори і лагодив покрівлю. «Ми залишимося тут?», — запитав я. «Ні, підемо за дощем. Він м'якшить у тайзі дорогу і наливає звірячі сліди». Я нічого більше не питав, та коли Чан Бао попросив залишити тут жменьку крупи, шопту солі й декілька сірничин, я сказав, що в нас сього залишилося дуже мало. «Дуже мало —

1 ... 17 18 19 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світован. Штудії під небесним шатром», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Світован. Штудії під небесним шатром"