Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

стодолі, витягла заповітний клуночок, де зберігала понівечене платтячко й напівзгоріле каченя, і вирішила йти з дому хоч би й на край світу — який, звісно, в моєму уявленні починався відразу ж за Селом. Того дня там якраз стояли табором цигани. Іржали коні, горів вогонь під великим казаном, поміж критими бричками бігала, весело граючись, кучерява боса дітлашня. Ті діряві й латані, бо старим брезентом і мішковиною криті, сірі халабуди на колесах чомусь мені зараз асоціюються із подібним на вигляд возом міняйла, який два-три рази на рік приїжджав у Село за лахміттям, зупинявся на роздоріжжі й гукав: «Міняй, міняй, катрання давай! Несіть лахміття з курячками — беріть мисочки з квіточками!». Утім, привозив міняйло не лише посуд. Були в нього для обміну й свистунці-пищики, дитячі гармошки, довгі, як олівці, цукерки в барвистих обгортках, зошити, хустки. Але мама каже, що міняйли не мали нічого спільного з циганами.

Коли я наблизилася до гурту циганок у рясних спідницях, їхні дітлахи оточили мене тісним колом і стали сіпати за одяг, відбирати вузлик. Я боронила свої скарби, аж раптом один старий циган — мабуть, головний у них, — владним голосом кишнув на циганят, і ті кинулися врозтіч, а мене строго запитав, чого мені тут треба. Я відповіла, що колись давно випала з останнього циганського воза коло он тієї хвіртки, де хата під бляхою й біла криниця, — тому мене там не люблять, б’ють, усе відбирають і дражнять циганським вилупком. Більше терпіти я не можу, тому прийшла проситися до них: якщо я циганка, й вони теж цигани — то мені з ними буде добре. Така несподівана новина вразила усіх присутніх, як грім з ясного неба. Вони так голосно зареготали, що я вже готова була від сорому в землю запастися, — але раптом із гурту, взявшись руками в боки, вийшла огрядна молодиця з чорним, як вороняче крило, довгим волоссям, у накинутій на плечі великій червоній хустці, щось крикнула незрозумілою мовою старому циганові, а тоді вхопила мене під пахву, як котеня, й висадила на віз. Усередині циганської кибитки[31] було затишно й незвично. Зараз я би сказала — екзотично: всюди валялися килими, ковдри, подушки та яскравий різнобарвний одяг. Молодиця кудись метнулася і принесла в облупленій мисці велику варену курячу ногу.

— Чим ти годуєш своїх курей, що вони такі великі ростуть? — запитала я здивовано.

— Це індик! — засміялася циганка. — Їж, бо ти, мабуть, голодна!

М’ясо було тверде: або той індик дожив до глибокої старості, або його просто недоварили. Але все одно я до голих кісточок обгризла цілу ніжку, адже вдома така страва вважалася неабияким делікатесом. Кури несли яйця, а тому сільська мораль дозволяла їх різати або як хтось у хаті вже лежав при смерті, або як котрась курка заслабла й ось-ось мала ноги відкинути. Тож у нас, як хвалилася мама сусідкам, була квочка, що мала вісімнадцять (!) років, а шестеро гусей жили років зо п’ять, якщо не більше. Щодо квочки, то ще якесь виправдання її довголіттю можна було знайти, адже курчат вона виводила й оберігала справно, вступаючи безстрашно у двобій навіть із Чаляпковим здоровенним псом. Але гусей усе-таки варто було різати щороку, адже що молода зріла гуска, що стара багаторічна — один хосен: більшими вони не виростуть — навпаки, із віком схуднуть, та й м’ясо втратить свій смак. Мама ж кожної весни спродувала малі гусенята на третій-четвертий день, як вони вилуплювалися з яєць, а от старих гусок і гусака забороняла татові різати навіть на Різдво.

Коли мене ще тільки-тільки забрали додому зі Львова, то від нападу розлюченого птаха, предки якого нібито врятували древній Рим, я мало не загинула. Поки самки сиділи на гніздах і висиджували яйця, наш здоровенний гусак-лебідь із «біноклем» на чолі не знаходив собі місця на подвір’ї: бився з півнем, котом, собакою і навіть нападав на людей, які приходили до нас у гості. Був кінець березня — початок квітня, надворі в маленьких калюжках ще сріблився льодок. Уранці того трагічного дня приїхала цьоця Дозя і привезла мені в подарунок у міру довге, «нижче колян», червоно-вишневе плаття з панбархату і з цієї ж тканини величезний бант на голову. Відразу ж одягла мене в обновку, аби переконати маму, що вже в цій сукенці я точно нічим не буду світити. Я почула звук автомобіля, який сповіщав, що приїхав на обід тато зі своїм Генералом, і вибігла з хати, щоб похизуватися перед ними гарною річчю. Проте ворота були зачинені, й татове авто гуркотіло ще десь на дорозі. Я кинулася через подвір’я до воріт, та послизнулася на льоду і впала, — а може, мене просто штовхнув на землю той самий гусак. Підвестися вже не могла, бо величезний птах топтався по моїй спині, завдаючи немилосердних ударів своїми могутніми крильми. Уже в лікарні, стогнучи від болю, я жалілася лікареві, що гусак бив мене «кулаками по плечах». Та найстрашнішим було аж ніяк не це! Роз’ярений від червоного кольору, гусак ухопив мене дзьобом за бант, щосили шарпнув догори мою туго заплетену косу — і зняв скальп від шиї аж до тім’я! Коли тато відібрав мене від оскаженілої птиці, шкіра з волоссям і косою вже були задерті аж на чоло. Гусак, звісно ж, відразу позбувся голови. У лікарні мені пришили назад відірвану шкіру та ввели чималу дозу снотворного і знеболюючого, бо найтяжчі три дні я проспала безпробудним сном, а на четвертий тато вже привіз мене додому. Тітці за її подарунок добряче перепало від мами, яка звалила на львівську родичку всю провину за скоєне; скривавлену сукенку й бант спалили в печі — й життя в нашій хаті поволі вернулося у звичну колію.

У бабусиному господарстві гуси були тільки до одного прикрого й водночас кумедного випадку. Надалі вона вважала за краще годувати свиню. А сталося ось що. Наш сусід гнав самогонку на доньчине весілля. У хід пішли всі хатні запаси цукру, а також старі варення й повидла, яким уже виповнилося по кілька років. Закваска набрала міцності, сусідка її процідила, а ягоди висипала біля гноївки. Бабусині ж гуси наїлися зброджених вишень, вернулися на рідне обійстя й попадали покотом на землю. Коли ввечері із