Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

колгоспної ланки повернулася додому господиня, то лиш руками сплеснула: від невідомої пошесті згинуло майже тридцятеро гусей! А що бабуся була дуже гидлива — «кошерна», як про неї казала мама, — то ні про яке використання в їжу чи на продаж м’яса мертвої птиці не могло бути й мови. Проте старенька вирішила врятувати бодай пух і пір’я, тож до темної ночі у повітці зі сльозами на очах скубла своїх пернатих, які навіть при цій, дуже болючій, екзекуції жодного разу не подали ані найменших ознак життя. Завершивши справу, бабуся на краю саду викопала яму, притягнула до повітки тачку, скидала в неї обпатраних гусей і повезла закопувати. Та як тільки вивернула здохликів із тачки на траву біля ями, несподівано вперіщив такий сильний дощ, що їй не зоставалося більш нічого, як притьма тікати до хати. Яким же було бабусине потрясіння вранці, коли вона прокинулася від ґелґотання стада голих птеродактилів під вікнами! Обскубаних гусей довелося порізати, інакше усе одно би виздихали, — але м’ясо в нас тоді було й на сніданок, і на обід, і на вечерю. * * *

Мама розповідала, що мене шукали цілу ніч усім селом. Тато навіть злазив по драбині у нашу глибочезну криницю. Саме в ті дні у його чубі з’явилася перша сивина. Тривалий час колір батькового волосся підпадав під визначення «перець із сіллю». Зараз, на жаль, це вже «сіль із перцем». Мама ж почала сивіти пізно, років у шістдесят. Тоді, коли вже і я фарбувала свої коси, — але моє волосся швидко відростало, і проділ блищав сріблом через кожні два тижні…

Нуна — так звали дебелу циганку — мене собі дуже вподобала. Повплітала мені в коси кольорові шматинки й вовняні нитки, часто цілувала і тулила до грудей. Мама мене так не цілувала ніколи. Циганка була м’яка, як свіжа пампушка чи як бабусині подушки. Мала великий пухкий живіт і величенькі, як ясики[32], циці. Коли я засинала, то свою голівку обов’язково клала їй на груди. У якісь хвилини своєї циганської «одіссеї» я все-таки згадувала тата або бабусю, маму, братика й сестричку і відчувала, що дуже-дуже — аж до сліз! — хочу додому. Але моя печаль щоразу моментально вивітрювалася, як тільки з’являлася товста весела циганка. По правді кажучи, Нуна, мабуть, розуміючи мій тодішній стан, узагалі старалася не залишати мене саму надовго.

Лишень десь на третій або четвертий день циганські брички зупинила міліція. Через годину до табору під’їхав міліцейський «бобик», у якому я побачила своїх тата й маму. Міліція стала безцеремонно обшукувати вози. Циганки лементували своєю незрозумілою мовою, їхні чоловіки теж щось кричали і розмахували кулаками, а діти здійняли неймовірний плач і вереск. Нуна накрила мене всіма перинами й килимами, які були у неї в халабуді, кидалася на міліціянтів, як тигриця, але вони таки витягли мене з-під купи строкатого лахміття. Сержантові, котрий силоміць ніс мене до машини, я вп’ялася зубами в шию, прокусивши шкіру до крові. Він із болю скрикнув і випустив мене — і я побігла із плачем назад до Нуни, але мене відібрав у неї інший міліціонер, згріб в оберемок і так стиснув своїми ручищами, що я вже й поворухнутися не могла.

І тут циганка закричала:

— Лишіть її! Віддайте дитину! Вона не ваша! Дивіться! Гляньте на небо!

Я глянула вгору — й завмерла від подиву. Скільки можна було осягнути зором, на небі сяяло біле-біле, схоже на лебедине, величезне крило. Усе воно складалося з окремих купчастих і перистих хмаринок. Пушинки в основі пір’їн ворушилися, як живі. Вечірнє небо вже було не голубе, а світло-сіре, і крило пливло по ньому виразно й об’ємно, більше того — тривимірно, як голограма! Із-за крила несподівано виткнувся якийсь горбик, і за мить я збагнула, що то — кучері на майже прозорій голові. Ангел притулив вказівний палець собі до уст і ледь помітно мені всміхнувся. І все розтало: і палець, і вуста, й кучерява голівка!.. Навіть крило з об’ємного вмить зробилося одноплощинним, розпливлося і вже за якусь хвильку перетворилося у звичайнісіньку хмару.

— Дивіться, який у неї захисник небесний! Вона — обрана! Вона не ваша, це — Божа дитина! Ви бачили, які грізні небесні сили її охороняють?! — не вгамовувалася Нуна.

Цигани ж тільки глипали на небо і стривожено джерґотіли.

Потім у міліцейському відділку тато й мама писали пояснювальні розписки. Міліціянти погрожували їм позбавленням батьківських прав і навіть судом. Тато крадькома витирав сльози, а мама кричала, що як вони такі мудрі, то можуть забирати мене в інтернат хоч і зараз. Цього я чомусь боялася найбільше. Але приїхав татів Генерал — і ситуація різко змінилася: міліція одразу відпустила нас, повернувши батькам навіть їхні розписки.

Коли ми вийшли на вулицю, Генерал став сердито, із притиском, твердити татові:

— Ухаді ат нєйо! Забірай рєбьонка і ухаді! КЕЧ[33] тєбє квартіру видєліт! Чєво ти баішся? Адіночєства? Да вакруґ — толпи ґалодних баб! Нє прападьош! Женщіна с рєбьонкам — ета бальшой мінус! А мужчіна с рєбьонкам — наабарот, аґромний плюс!

Тато понуро мовчав. Мама — теж.

* * *

Удома мама обстригла мене налисо.

— Мамо, у мене, що, були воші? — питаю її через десятиліття опісля.

— А я звідки знаю? Не дивилася навіть! Узяла машинку, обстригла — та й усе: гарантія, що вошей у хаті не буде ні в кого!

— Мамо, але ж такі коси!.. З мене, лисої, діти так глумилися, мамо!

— А не треба було тікати з циганами — ніхто би тебе й не стриг!

Волосся — не совість: звісно ж, відросло. Але воно вже більше ніколи не було світло-золотистим, як раніше. У школі я пам’ятаю себе лише русою. Та до школи залишався ще цілий рік, і за цей час відбулося теж чимало подій.

На нашому кутку моїми ровесниками і старшими на рік-два були винятково хлопці. Дівчата ж — або маленькі, менші