Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

проводячи уроки в сільцях і присілках, через які пролягав шлях Рівасів. Перші дні було мені несолодко: мені боліли сідниці і я скучала за мамою, міс Тейлор і тітками, та щойно я призвичаїлася до коня, пригода мені полюбилася. З Рівасами вередувати було марно, від них годі було чекати розради чи співчуття, і так я позбулася останніх слідів своїх дитячих удаваних істерик і млості. Можу з гордістю сказати, що в мене міцне здоров’я і сильний дух — це єдине, за що я не боюся.

Мандрівна школа пересувалася неквапливо, ходою мула, який віз шкільне приладдя, ковдри для сну і невеликий особистий багаж. Маршрут давав нам змогу майже завжди прибувати в населені пункти перед тим, як споночіє, та кілька разів ми ночували просто неба. Я молила падре Хуана Кіроґу, аби він порятував нас від гадів і хижих звірів, хоча мене запевнили, що змії нешкідливі, а єдиним небезпечним хижаком є пума, яка не наблизиться до вогню.

В Авеля були хворі легені, він постійно кашляв й іноді задихався, наче був при смерті. Дидактичне покликання було його другою натурою: ночі просто голого неба він використовував, щоб показувати мені сузір’я, а вдень учив мене назв флори і фауни. Люсінда знала безліч історій з фольклору і міфології, які мені не набридало слухати. «Розкажи мені ще раз як дві змії створили світ», — просила я її.

Значна частина маршруту пролягала вузькими стежками, на інших літо стерло всі сліди і ніщо не вказувало куди йти, але Ріваси не блукали, без вагань заглиблювалися в ліс і безпечно переправлялися через річки. Лише раз мій кінь послизнувся на камені й скинув мене у воду, та Авель миттю вхопив мене за одяг і витяг на інший берег. Того ж дня він дав мені перший урок плавання.

Учні були розкидані на величезній території, яку згодом я вивчила так само добре, як Ріваси, а також запам’ятала, як звати кожну дитину. Я бачила, як вони з року в рік ростуть і входять у доросле життя, оминувши сум’яття отроцтва, бо щоденні потреби не залишали простору для фантазії. Вони животіли в бідності, яка була пристойнішою, ніж у місті, та однаково були то безпросвітні злидні. Дівчата ставали матерями ще до того, як їхні тіла дозріють, а хлопці працювали на землі так само, як їхні батьки і діди, хіба що могли піти на військову службу, аби мати змогу на кілька років вирватися.

Я скоро позбулася тієї наївності, яку в мені підтримували в дитинстві. Ріваси не приховували від мене трагедії алкоголізму, побої жінок і дітей, бійки з різаниною, зґвалтування чи інцест. Дійсність дуже різнилася від того буколічного уявлення про сільське життя, яке в нас склалося по приїзді. Я зрозуміла, що і в Науелі, серед його гостинних мешканців, варто лише трохи колупнути і виявиш якусь мерзоту і порок, але Ріваси знай твердили, що причини не в притаманній людському роду злобі, а в безкультур’ї та убогості. «Ситому і вкритому легше бути великодушним альтруїстом, ніж голодному», — казали вони. Я ніколи в це не вірила, бо бачила: як зло, так і добро стрічається повсюди.

У деяких сільцях нам вдавалося зібрати разом з дюжину дітей різного віку, але часто ми зупинялися у віддалених поселеннях, де було лише троє-четверо босоногих шмаркачів; тоді ми намагалися навчити читати і писати ще й дорослих, які зазвичай не мали жодної освіти, але ці зусилля давали мізерний результат, бо якщо вони досі жили без грамоти, то могли без неї обійтися. Те саме стверджував Торіто, коли ми намагалися переконати його у перевагах письменності.

Індіанці, бідні й дискриміновані рештою населення, жили там-сям у своїх маленьких поселеннях: кілька хижок, трохи домашніх тварин і городи, де вирощували картоплю, кукурудзу та якісь овочі. Таке існування здавалося мені убогим, доки Ріваси не відкрили мені очі на те, що це інший спосіб життя: індіанці мали свою мову, релігію, власну економіку, їм не потрібні були матеріальні речі, ціновані нами. Вони були корінним народом цієї землі; чужоземці, за незначними винятками, були узурпаторами, злодіями, безчесними людьми. В Науелі індіанці були більш-менш інтегровані з рештою населення, мали дерев’яні хати, говорили іспанською мовою і працювали на роботі, яку могли знайти, та більшість жила сільськими громадами, що складалися з кількох родин, до яких Ріваси навідувалися щороку. Там нас приймали добре, попри спадкову недовіру до чужих, бо професія вчителя вважалася шляхетною. Однак Ріваси їхали не навчати, а вчитися.

Касик, міцно збитий і окоренкуватий старий з наче висіченими з каменю рисами обличчя, прийняв нас в общинному домі, простій споруді з брусів, із солом’яним дахом та стінами без вікон. Він представ у прикрасах і церемоніальних намистах, в оточенні молодих, на вигляд суворих і грізних, здорованів, дітей і псів, що сновигали туди-сюди. Ми з Люсіндою залишались надворі разом із рештою жінок, чекаючи, коли нам дозволять увійти, поки Авель дарував свої приносини: тютюн і алкоголь.

Години зо дві вони мовчки пили, позаяк не володіли мовою один одного, й відтак касик дав знак покликати жінок. Тоді Люсінда, яка трохи знала мову індіанців, при допомозі одного з молодиків, які вивчили іспанську на військовій службі, виступила в ролі тлумача. Говорили про коней, про збір урожаю, про солдатів, які стояли табором неподалік, про владу, яка раніше брала в заручники дітей касиків, а тепер робила все, щоб діти забули свою мову, свої звичаї, своїх предків і гордість.

Офіційний візит тривав кілька годин, ніхто нікуди не квапився, час вимірювався дощами, жнивами і нещастями. Я без нарікань змагалася з нудьгою, очманіла від диму від багаття, яке горіло у тій хижі без вентиляції, і налякана тим, як зухвало розглядали мене чоловіки. Нарешті, коли я вже падала з утоми, візит було завершено.

Надвечір Люсінда вела мене в хижку знахарки Яйми, куди вона йшла вивчати цілющі рослини, шкаралупи і трави, якими та жінка завжди ділилася, застерігаючи, що вони навряд чи допоможуть без відповідних чарів. Щоб потвердити це, вона промовляла заклинання і ритмічно била в шкіряний бубон з малюнками, що зображували пори року, сторони світу, небо, землю і підземний світ. «Але бубон належить роду», — пояснювала вона, тобто лише її роду: інші люди не могли його торкатися, бо були чужими. Люсінда записувала урок у зошит, нотуючи індіанські назви рослин і схематично їх замальовуючи, щоб розпізнати в природі. Опісля вона ділилася своїми нотатками з тіткою Пією, яка доповнювала свій перелік народних засобів новими компонентами. Замість