Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

магічного бубна вона прикладала свої руки, які зцілювали енергією. Тим часом я засинала на земляній долівці, обійнявшись із парою блохастих псів.

Яйма виглядала років на п’ятдесят, але казала, що пам’ятає, як іспанці, підібгавши хвоста, забралися геть і постала республіка. «І перед тим не було нічого доброго, а потім стало ще гірше», — підсумовувала вона. Якщо це правда, то їй мало би бути десь сто десять років, прикидала Люсінда, однак пощо було перечити їй: кожен вільний описувати своє життя так, як йому хочеться. Яйма ходила у звичному одязі свого народу, який раніше виготовлявся повністю з домотканого полотна, але вплив міста його змінив. Поверх довгої та просторої сукні з квітчастої тканини вона носила чорну накидку, скріплену великою шпилькою, на голові мала хустку, а ще срібну нашийницю і прикраси на чолі.

Коли мені виповнилося чотирнадцять років, вождь попросив у Авеля Ріваса моєї руки — для себе самого чи для одного зі своїх синів, аби, як він сказав, скріпити дружбу, і запропонував йому свого найкращого коня — як викуп за наречену. Авель, слова якого так-сяк переклала Люсінда, делікатно відхилив пропозицію, аргументуючи це тим, що в мене погана вдача і до того ж я є однією з його власних дружин. Касик запропонував поміняти мене на іншу жінку. Відтоді я перестала супроводжувати їх у тій частині мандрівки, аби уникнути передчасного заміжжя.

У тій пересувній школі я переконалася в тому, що завжди твердила міс Тейлор: навчаючи, вчишся сам. У вільний час я мусила готуватися до уроків під керівництвом Люсінди й Авеля і так врешті осягнула таємницю математики, і змогла вивчити тексти з національної історії та географії. Міс Тейлор навчала мене шість років, і я могла назвати в хронологічному порядку королів і королев Британської імперії, але про власну країну знала мало.

Під час одного з частих приїздів Хосе Антоніо обговорювалася можливість відправити мене в закритий Королівський британський коледж, заснований парою англійських місіонерів, що був за три години їзди поїздом. Пишна назва була дещо заголосною для закладу, який складався з одного будинку з кімнатами для дванадцяти дітей і пари місіонерів, які стали єдиними вчителями, однак він мав репутацію найкращого в тій провінції. Мене знову мало не вхопили корчі, як колись. Я заявила, що якщо мене туди відправлять, я втечу і вони вже ніколи мене не побачать.

— Тут я здобуду більше знань, аніж в будь-якій школі, — запевнила я їх так твердо, що мені повірили. Час показав, що я мала рацію.

Моє життя ділилося на два сезони: дощовий і сонячний. Зима була довгою, темною і мокрою, дні короткими, а ночі студеними, але я не нудьгувала. Я не лише доїла корів, куховарила разом з Факундою, доглядала домове птаство, свиней і кіз, прала і прасувала, а ще й вела насичене суспільне життя. Тітоньки Пія та Пілар стали душею Науеля і його околиць. Вони організовували зібрання, де грали в карти, плели, вишивали, шили на ножній швейній машинці, слухали музику, крутячи ручку грамофона, і відчитували дев’ятниці за хворих тварин, смутних людей, урожай і гарну погоду. Прихованою метою цих дев’ятниць було відбити парафіян від пасторів-євангелістів, які потроху завойовували територію країни.

Мої тітки щедро частували черешневою чи сливовою наливкою, яку вони самі готували, достатньо міцною, щоб звеселяти дух, а вони були завжди готові вислухати жалі та сповіді жінок, які приходили, коли мали вільний час або рятуючись від нудьги. На багато кілометрів довкіл був відомий дар тітки Пії зцілювати руками: їй доводилось бути дуже обачною, щоб не настроїти проти себе Яйму. До обох цілительок зверталися частіше, ніж до лікарів.

Засвітла я допомагала дядькові Бруно з тваринами чи в полі, якщо не дуже лило, а вечорами ткала чи плела на шпицях, вчилася, читала, готувала зілля з тіткою Пією, давала уроки місцевим дітям і вивчала азбуку Морзе з телеграфістом. Зрідка, коли траплявся нещасливий випадок чи пологи, мені доводилося допомагати єдиній на всю околицю медсестрі, яка мала піввіковий досвід, але її авторитет не міг зрівнятися з престижем Яйми чи тітки Пії, до яких люди зверталися в серйозних випадках.

Міс Тейлор і Тереса Рівас приїздили на кілька тижнів посеред зими, і тоді їхня весела присутність розганяла негоду. Вони казали, що є єдиними божевільними, які беруть відпустку в найгіршу на світі погоду. Привозили зі столиці новини, журнали і книжки, шкільне приладдя для Рівасів, відрізи тканин, інструменти для тітки Пілар, маленькі замовлення, які їм робили сусіди, за які вони ніколи не брали грошей, і нові платівки для грамофона. Показували нам модні танці, які викликали загальний регіт і допомагали збадьорити заціпенілі через сльоту душі. Навіть дядько Бруно брав участь у тих посиденьках з танцями та співами, зачарований своєю небогою та ірландкою. Тітка Пілар у селі змінилася: відшліфувала свої знання з механіки, змінила спідниці на штани та чоботи і змагалася зі мною за увагу дядька Бруно, в якого, на думку міс Тейлор, була закохана. Вони були майже ровесниками і мали багато спільних інтересів, тож ця думка не є абсурдною.

Цим двом чудовим жінкам, міс Тейлор і Тересі Рівас, спала на розум думка, що ми мусимо влаштувати свято для Торіто, який ніколи не справляв уродин і навіть не знав свого року народження, бо мої батьки зареєстрували його в книзі записів актів громадянського стану, коли він був уже підлітком: у свідоцтві про народження він був на дванадцять чи тринадцять років молодший, ніж насправді. Вирішили, що раз він носить прізвище Торо[3] і є головатим і дуже прямодушним, то за знаком зодіаку, мабуть, є тельцем, отже народився напевне у квітні-травні, але його день народження ми святкуватимемо, коли збиратимемось усі разом.

Дядько Бруно купив на базарі пів ягняти, щоб не різати єдину вівцю на фермі, яка була улюбленицею Торіто, а Факунда спекла бісквітний торт з вареним згущеним молоком. З допомогою дядька Бруно я змайструвала для Торіто подарунок: маленький хрестик, який я вирізьбила з дерева, де з одного боку закарбувала його ім’я, а з іншого моє, і який висів на шворці зі свинячої шкіри. Навіть якби він був золотим, Торіто не дорожив би ним більше. Він тоді повісив його собі на шию і ніколи не знімав. Я розповідаю це тобі, Каміло, бо той хрестик через багато років зіграв важливу роль.

Якщо Хосе Антоніо сповіщали заздалегідь, він намагався й собі приїхати тоді ж, коли приїздили міс Тейлор і Тереса, і