Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

бабуні. Зітхаючи з полегкістю, я повертався до ліжка і з розгону плигав на нього.

Бабуня нічого не знала про мої суперечки з чортом і, здається, була цілком задоволена своєю методикою виховання. Від'їжджаючи в новому капелюшку в Кільмарнок, вона затиснула мені в руку шестипенсовика і, коли я обіцяв їй акуратно приймати ліки, щоб «бути стійким», сказала на прощання:

— Коли я повернусь, моє ягнятко, ми подумаємо, що робити з тобою.

Я щиро любив бабуню. Та коли вона поїхала, мені чомусь стало легше на серці, особливо після того, як мама дозволила мені спати на тапчанчику, що стояв за завіскою в кухні. Нарешті у мене був свій власний куточок!

Дідусь теж ожив. Перш за все він схопив велику пляшку з ліками, що їх лишила для мене бабуся, і, загадково посміхнувшись, пошпурив її через вікно. Напившись цих ліків, папоротник, який ріс унизу, одразу ж пожовк і зів’яв, що викликало у Мардока буркотливе нарікання на негідні вчинки дідуся, в чому хлопець звичайно помилявся.

Та все це дрібниці. Головне те, що мешканці Ломонд В'ю хоч трохи заспокоїлись, захоплені пробудженням природи і користуючись з тиші, що запанувала на верхньому поверсі. Дідусь щодня ходив на лужок грати з Седдлером Боугом у «марліз», а батько першого ж недільного дня напнув білий чохол на свого кашкета і повів мене на водокачку. Я з захопленням розглядав через червону залізну огорожу величезний резервуар та красиве казенне житло, в якому батько сподівався оселитись після відставки нинішнього інспектора — містера Клеггорна. У мами теж стало менше мороки, і вона спокійніше рахувала щодня пенси та фартинги, що на них треба було годувати сім’ю. Навіть завжди мовчазний Мардок, умиваючись вранці, муркотів собі під ніс пісеньку: «Я кохаю дівчину, чудову гірську дівчину». Лише Кейт ніщо не тішило; її все дратувало — і те, що рослини розвиваються надто буйно, і те, що вільшанки спритно мостять собі гніздечка з соломи, і навіть іржання жеребця на далекій фермі Снодді.

Перш ніж описати свої власні щасливі пригоди, я хочу разом з вами обережно заглянути в душу цієї відлюдкуватої Кейт.

Всі ми спокійно сидимо за обіднім столом біля розчиненого вікна, крізь яке проникає чудовий аромат бузку та інших весняних квітів. Мама не любить, коли щось залишається в тарілках, тому вона бере три маринованих сливи, що зосталися на блюді, і звертається до нас:

— Хто хоче слив? Вони дуже корисні для підсилення кровообігу в цей весняний час. — І пропонує сливи Кейт. Та мовчить: тоді мама кладе їх в тарілку Мардока. Кейт одразу схоплюється, очі в неї наливаються кров’ю, а на лобі  вискакують сині гулі. Вона несамовито репетує:

— Я ніщо в цьому домі! Хоч я теж досить заробляю... цілими днями товчуся з тими смердючими виродками... я більше ніколи, ніколи не буду ні з ким з вас розмовляти! — І вибігає з кімнати, а за нею вискакує роздратована мама, але зараз же повертається і говорить, хитаючи головою:

— Чудна якась дівчина наша Кейт.

Мардок велично поступається сливами сестрі, але мама швидко наливає чай — спасіння від усіх бід — і просить мене віднести його в кімнату Кейт. Мене обирають тому, що я нейтральна фігура в цій сім’ї і, звичайно, нічим не міг зобидити Кейт. Я застаю її у ліжку в сльозах; вона більше не сердиться, тільки жаліє себе.

— Всі вони ненавидять мене, всі до одного! — Вона раптом сідає в ліжку і повертає до мене заплакане обличчя. — Скажи, мій любий, невже я справді така вже некрасива?

— Та ні, Кейт, ні... зовсім ні, — змушений я збрехати.

— Твоя матуся була далеко вродливішою за мене. Справжня красуня. — Сумно хитає головою Кейт. — А у мене таке жахливе ім’я. Подумай тільки, Кейт. А хто захоче з Кейт кататися при місяці... або йти слухать менестрелів[8] у «Пойнт»? Якщо ти зустрінеш мене в товаристві незнайомого тобі парубка, клич мене Ірен. Добре?

Я покірно, але здивовано обіцяю. Адже в усіх інших відношеннях Кейт така розумна: вона хороша вчителька, добре грає в хокей, чудово в’яже, відвідує вищі жіночі курси і має навіть більш ніж «тверду волю», якою відзначаються усі шотландці. Занадто піклуючись про охайність своїх бідолашних учнів, чистьоха Кейт часто знаходить у себе паразитів; тому, повертаючись додому, вона насамперед скидає з себе вбрання і, сховавшись у ванній, з огидою, але терпляче очищається від них. Чужі люди завжди хвалять Кейт: «Яка достойна дівчина!»

Дякуючи їй, я врятував зуби, бо коли вони почали псуватися місяць тому, Кейт, не кажучи й слова, схопила мене за руку і повела до лівенфордського дантиста — містера Стренга. Вона дає мені також хороші книжки з своєї невеличкої бібліотечки — «Айвенго» і «Хірвард, вставай!» Та я знаю, що в одній шухляді з ними — я її потайки обшукав — лежать і інші книги, в кінці яких розповідається про те, як кучерявий красунь, белькочучи щось незрозуміле, падає на коліна перед прекрасною жінкою в білому шовковому платті, яку він доти не помічав.

— Гаразд, Робі, — зітхнула Кейт, — я вважаю, що нам однаково, де нидіти — тут чи десь.

Повернувшись вниз, я заспокоїв маму, що все гаразд. Але, насправді, було не так. Два тижні після цього Кейт зносилася з родиною лише за допомогою цидулок, надряпаних на зім’ятих клаптиках паперу. Вона посварилася навіть з подругою Бессі Евінг, і та щовечора прибігала до мами скаржитися на несправедливість Кейт. Щира, віддана й дуже розумна дівчина, Бессі іще з школи терпеливо зносить всі примхи Кейт. Походить Бессі з інтелігентної сім’ї, що живе в Ноксхіллі, працює на міській телефонній станції і щосуботи вбирається в синьо-червону форму Армії Спасіння[9]. Маленька на зріст і анемічна з виду, але з красивим пушистим волоссям, вона скидається на янголятко і дуже любить загравати з Мардоком, коли лишається з ним на кухні.

Я чую, як вона скаржиться мамі:

— Турбуюсь я за неї, місіс Леккі. Адже її ніщо вже не цікавить. Хоч би нам пощастило примусити її пограти на мандоліні... або на банджо.

Маленький плетун, я одразу ж біжу до дідуся з цією новиною:

— Дідусю! Га, дідусю! Кейт збирається вчитися грати на банджо.

Дід поглядає на мене