Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

втрачатися. Так у процесі «МакКаллоу проти штату Меріленд» (1819) Верховний суд постановив, що федеральний уряд має повноваження встановлювати національний банк, попри будь-яке конституційне делегування таких повноважень, згідно з «необхідними й належними положеннями», які надають федеральній владі силу «створювати всі закони, необхідні для належного виконання» справді делегованих повноважень уряду. Це відповідає широкій логіці Александра Гамільтона, а той вважав, що уряд має силу ухвалити будь-який закон, який «вважається сприятливим» для реалізації делегованих повноважень.

У такої перспективи, втім, мало обмежень. Історично «необхідні та належні положення» поєднувалися з розширенням інших положень, надаючи владі уряду максимальне охоплення. У процесі «Вікард проти Філберна» (1942), наприклад, Верховний суд ухвалив, що федеральний уряд — за Законом про регулювання сільського господарства від 1938 року — має владу не дозволяти фермерові вирощувати зернові для власного споживання. Суд апелював до конституційних повноважень уряду регулювати торгівлю між штатами — хоча це зерно може ніколи й не стати предметом торгівлі між штатами. Тому не дивно бачити, як нині дезінтеграціоністи сперечаються про те, що «необхідне й належне» положення — так зване «еластичне положення» — дає федеральному урядові повноваження встановлювати федеральне домінування, наприклад, у галузі охорони здоров’я.

Доктрина делегованих повноважень стала аномалією. На практиці її майже не існує. Федеральний уряд регулює фактично всі сфери нашого життя — і дезінтеграціоністи радіють цьому. Новий статус-кво перевернув уявлення про те, хто має доводити законність своїх дій: раніше уряд мусив обґрунтувати, що в нього є повноваження діяти так або інакше; зараз же у громадян вимагають пояснень, звідки у них є право діяти так, як вони вважають за потрібне.

На спробі знищити поняття делегованих повноважень дезінтеграціоністи не спинилися. Вони прагнули також прибрати систему стримувань і противаг між гілками влади. Законодавча влада дістала явну свободу робити фактично будь-що: Конгрес може регулювати наші зливні бачки та лійки в душі, визначати, чи ставити на продукті позначку «м’ясо» і який надати доступ до контрацептивів. Крім того, дезінтеграціоністи намагаються позбавити внутрішнього тертя виконавчу гілку влади. В останні роки демократи вжили доступних їм заходів для розв’язання законодавчих заторів: наприклад, у 2013 році сенатор-демократ від Невади Гаррі Рейд припинив блокування кандидатур суддів (за іронією долі допомігши республіканцям призначити своїх кандидатів за президента Трампа), а сенаторка-демократка від Массачусетсу Елізабет Воррен дала обіцянку покласти край блокуванню законів з боку Сенату взагалі[13]. Проте багато дезінтеграціоністів закликали до ліквідації Сенату як такого, називаючи його недемократичним, і тому фундаментально нелегітимним. Знищення системи стримувань і противаг між Палатою представників і Сенатом радикально збільшить обсяг законодавства, яке надходитиме від цих двох палат, позаяк членство в них стане по суті ідентичним.

Коли йдеться про виконавчу владу, дезінтеграціоністи не приховують свого презирливого ставлення до системи стримувань і противаг. Вудро Вільсон критикував своїх попередників у Білому домі за небажання порушувати Конституцію з усіма їхніми «ваганнями совісті». Натомість він пропонував зробити президента «вільним перед законом і совістю, бути таким владним, яким він тільки може бути. Межу встановлюють тільки його здібності... За спиною президента стоїть нація, а за Конгресом — ні». Вільсон додавав: «Він виконує найважливіші дії в системі (визнає він це чи ні), і посада є мірилом людини... Автори Конституції зробили з нашого президента володаря сильнішого (бо він ізольованіший) за того короля, якого вони намагалися імітувати». Ці слова, звісно, сміховинні: батьки-засновники цілком ясно давали зрозуміти, що не бажають мати на чолі виконавчої влади монарха. Але Вільсон вважав, що президент — єдина фігура, достатньо унікальна і потужна, щоб протиснутися крізь радикальні зміни.

Головним інструментом виконавчої влади є перманентна бюрократія: клас державних службовців у вільному плаванні, чиї присуди часто незаперечні. Ці бюрократи стануть новою суперкастою, що фактично творитиме закони, а звичайна законодавча влада залишиться як рудимент, передавши широкі нормотворчі повноваження цим гаданим експертам. У 1950 році в Кодексі федеральних норм було надруковано менше за 10 тисяч сторінок, а 2018-го їхня кількість перевищила 180 тисяч.

За швидкого зростання бюрократії виконавча гілка, що її очолює, зможе об’єднати функції законодавчої, судової та власне виконавчої. За правління обох партій виконавча гілка зовсім вийшла з-під контролю: в 1940 році приблизно 443 тисячі американців працювали на цивільних посадах виконавчої влади; станом на 2014-й ця кількість сягнула 1 мільйона 356 тисяч. У 1800 році реальні федеральні видатки на душу населення становили 16 доларів, а в 1990-му — вже 4760. До того ж у 1929 році сума цих видатків дорівнювала 3% ВВП, а в 2018-му — 20%.

А що із судовою гілкою? Дезінтеграціоністи завзято сперечаються про те, що в певних випадках судова влада має діяти як окремий законодавчий орган, який просуватиме бажану соціальну політику, а в інших — як «турнікет» для неконституційного законодавства. І жодного випадку, коли б дезінтеграціоністи повірили у безпосереднє завдання судової влади — чесно й неупереджено тлумачити закони. Суддя Антонін Скалія вважав, що роль судової гілки — в інтерпретації законів за їхнім оригінальним значенням (разом із Конституцією) і створюванні передбачуваних присудів, які не давали б суддям «у рішеннях враховувати власні особисті преференції» або поступатися «волі ворожої більшості». Барак Обама, призначаючи суддю Соню Сотомайор у Верховний суд, відзначив її вміння поєднувати «загальний погляд, співчуття і розуміння того, за якими законами існує світ і як живуть прості люди». Він побачив у ній «якості емпатії, розуміння і ототожнення себе з надіями й прагненнями людей». На такий погляд, судді існують не для того, щоб послідовно тлумачити правові норми для громадян і потенційних сторін процесу, а для того, щоб чинити добро. Суддів розглядають як законодавців.

А судді-дезінтеграціоністи, надівши мантію, ставлять свою особисту мораль вище Конституції та законодавчої влади. Вони перевернули все з ніг на голову: за їхнім уявленням, дотримуватися Конституції означає в якийсь спосіб підривати американські цінності; вони стверджують, що Конституція призначена для надання суддям мандата на визначення моральності нації. За такою олігархічною логікою судді знайшли виправдання для вбивства ненароджених дітей, обґрунтовуючи це «еманаціями і півтінями» у Конституції та «правом особи визначати власну концепцію існування, сенсу, всесвіту і таємниці людського життя»; вони видобули федеральне право на одностатевий шлюб, оголосивши саму Конституцію мертвою буквою, важливою тільки власною готовністю оголосити саму себе недоречною («Покоління, які написали й ратифікували Білль про права і Чотирнадцяту поправку, гадки не мали про свободу в усіх її проявах і обсягах, тож вони залишили майбутнім поколінням хартію, що захищає права всіх людей на свободу, а ми досі пізнаємо її значення»). Питання тут полягає не в політиці