Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Він думає, що Комрад — це попередження. Він не відступив. Він дав вам паузу, щоби підготувалися… щоб потім знищити все. Не просто вбити. Принизити. Зламати. Зробити прикладом.
— А Рібел?
— в нього ще немає планів на це поселення.. Він хоче нагнати жаху на всі рівнини. Зламати найміцніше місто, щоб посіяти страх на ці долини.
— Я вірю, що ти не брешеш. Але інші — не повірять.
— Я й не прошу. Я просто… втомився.
Івар повільно відкрив двері. За ними чекала Клер.
— Він знає багато. Але головне — Дактарус не пішов. Він чекає.
Клер кивнула. В її очах — тривога. І водночас — рішення.
— Скликаємо раду.
Тієї ж ночі, за кілька годин після першої розмови, Нубій знову покликав Івара. Він сидів у тому ж самому шатрі, майже не рухаючись. Але в його очах тепер лежав тягар пам’яті.
Івар увійшов мовчки. Сів навпроти. Відчував: Нубій ще не все сказав.
— Ти знову хочеш говорити? — запитав він.
— Не хочу. Але мушу, — відповів той. — Якщо ви справді хочете зрозуміти, з ким маєте справу.
— Ми… не звідси. Наш народ живе в горах, далеко за північним хребтом. Там, де немає шляхів. Де сніг не тане навіть улітку. Де сонце виходить раз на місяць, а ніч — як вічність.
— Ми жили відокремлено. Поколіннями. Нас було мало, і ми ховались. Але останніми десятиліттями нас стало забагато. Їжі — менше. Вода в печерах висохла. Тварини пішли. Земля стала каменем.
— І тоді з’явився він. Дактарус. Він був одним із нас. Але багато років тому пішов. Повернувся… іншим. Із силою. Зі славою. З армією. Невідомо де він зміг знайти стільки воїнів разом.Він не просто взяв владу. Він дав надію. Обіцяв виживання.
— І цей вихід — вирощувати людей, як худобу?
Нубій заплющив очі.
— Так. Він збудував загони. По всій рівнині. Ми... ми вирощуємо людей, як худобу. Збираємо врожай. Раз на кілька десятків років. Це… жахливо, я знаю. Але ми…
Він не договорив. Івар мовчав.
— Дактарус казав: це наш шлях вижити. Що інакше ми зникнемо. Що "м’ясо зовні" — наш шлях. І поки всі підкорялись — він давав їм життя. Захист. Це був його спосіб об'єднати все в одне ціле. Щоб наші народи перестали їсти один одного. І це спрацювало.
— Тоді ми не просто тримаємо оборону.
— Що ти хочеш зробити? — запитав Нубій.
— Ми зламаємо його полювання. Зробимо так, щоб він боявся збирати врожай. Якщо ви сієте страх — ми станемо бурею, що знищує поле. Ми нападемо на один з ваших таборів, звільнимо людей та спалимо припаси. А ти, маєш вказати на карті місце вашого табору, який є найближчим. Якщо хочеш більше не бути полоненим, а одним з нас, ти маєш нам довести що ми тобі можемо довіряти.
Нубій не відповів. Лише кивнув.Уперше за багато років в його очах спалахнула надія.
Наступного ранку, коли перші промені сонця пробивались крізь хмари, у раді Рібела було тісно. Усі, хто мав голос чи вплив, прийшли за наказом Клер: командири загонів, старійшини, розвідники, навіть цілительки й ковалi. Щось змінювалось. Усі це відчували.
Клер сиділа в центрі, руки схрещені на грудях, погляд — зосереджений. Поруч із нею — Івар, похмурий і рішучий. З іншого боку — Калхаан, усе ще з записами та замальовками символів із сокири. В кутку стояв Хвітсерк, мовчки, але уважно слухаючи.
— Ви вижили, — почала Клер, дивлячись на калхана та решту, які повернулись з Комраду. — Але Дактарус не пішов. Він повернеться. І в нас більше немає розкоші просто чекати, коли він захоче спалити стіни Комраду.
— Ми повинні укріпитись, — сказав один зі старійшин. — Оборона — єдиний шлях.
Івар зробив крок уперед:
— Ні. Оборона — це очікування смерті. Ми повинні вдарити. Не як армія. Як мисливці. Як тінь.
Тиша.
— У нас немає чисельної переваги, — втрутився Помак. — Навіть якщо зберемо всіх, кого можемо, нас утричі менше. І ми не знаємо, де його табір.
— Знаємо, — спокійно промовив Івар. — Нубій указав шлях. Він знає, де загони, де склади. Де вони тримають бранців. Ми можемо звільнити їх. І підпалити все.
Шепіт прокотився шатром.
— Ти хочеш… атакувати їхні сховища? — здивовано запитала Кавет. — Це самогубство.
— Ні, — відповів Івар. — Це — знищення основи. Ми не переможемо їх у лобовій атаці. Але якщо позбавимо їх здобичі, логістики, впевненості — вони почнуть боятись. Дактарус звик бути мисливцем. Нехай уперше стане здобиччю.
— Це ризик, — промовив Калхаан. — Але ризик — єдиний шлях, якщо ворог уже вважає тебе мертвим.
Хартлесс, яка мовчала до цього, підняла голову:
— Я можу очолити розвідку. Пробратись до одного з таборів. Підтвердити, що там тримають бранців. Ми звільнимо їх, влаштуємо підпал — і зникнемо.
— Ми не зможемо утримувати фронт, якщо він поверне все військо, — зауважив один із командирів.
— І не будемо, — сказав Хвітсерк. — Ми — не фронт. Ми — отрута. Повільна, точна і смертельна.
Клер перевела погляд на Івара:
— Ти готовий це очолити?
— Так, — коротко відповів він.
— Тоді… — вона обвела поглядом усіх. — Починаємо підготовку. Тихо. Швидко. І без паніки серед людей. Завтра — звичайний день. А за три — ми станемо бурею.
Усі підвелися. Раду було завершено. Але в їхніх серцях народилося нове відчуття: Не страх. Не розпач. А мисливська рішучість.
Вперше за весь час вони не чекали біди. Вони йшли їй назустріч.
Ніч опустилася на Рібел. Тиша накрила вулиці, як тепла ковдра. Воїни спали в наметах, дехто сидів біля вогнищ, варта мляво патрулювала стіни. Але в одному будинку, неподалік від лазарету, світився м’який вогонь каміна.
Івар сидів у кріслі, ноги витягнуті до полум’я. Дрім — поряд, загорнута в теплу вовняну ковдру, з чашкою трав’яного настою. Він пив щось міцніше — домашнє пиво, зварене зі старого хмелю, що колись варили його батьки.
— Дивно, — мовив Івар, — як усе змінилося за якихось кілька тижнів. Ще недавно ми полювали в лісі… а тепер обговорюємо, як знищити цілу систему.
Дрім мовчки кивнула. В її очах відблискував вогонь.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, хто йдуть, Ivaarr», після закриття браузера.