Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Думаєш, у нас вийде? — запитала вона.
— Не знаю, — чесно відповів він. — Але якщо не спробуємо, нас просто зжеруть. Ми хоча б самі оберемо, як боротись.
— Ти став іншим, — м’яко сказала вона. — Жорсткішим. Тяжчим.
Він усміхнувся:
— Я просто став тим, ким ти завжди боялася, щоб я не став.
— Ні, — похитала вона головою. — Ти все ще ти. Просто… тепер ти несеш надто багато.
У двері постукали.
— Відчинено, — кинув Івар, не повертаючись.
Увійшов Хвітсерк, тримаючи глек і три дерев’яні кухлі.
— Я відчув запах справжнього пива. Не зміг пройти повз.
— Сідай, брате, — посміхнувся Івар. — У нас вечір без крові й рад.
— Рідкість. Треба скористатися, поки ми живі.
Вони сіли втрьох біля вогню. Хвітсерк розлив пиво, і запанувала довга, тепла тиша. За вікном шумів вітер, а в хаті було затишно, як у дитинстві.
— Пам’ятаєш, як ми ганяли гусей із табору старійшин? — усміхнувся Хвітсерк. — Хотіли подивитись як вони злітають у повітря..
— Пам’ятаю, — відповів Івар. — Ти тоді впав із паркану й зламав палець, але казав, що ось та дирка в паркані, це ти пальцем пробив.
Дрім розсміялася. Її сміх був крихкий, але щирий. Він прорвався крізь кам’яну кору тривоги.
— А пам’ятаєте ту зливу? — сказала вона. — Коли ви вдвох заблукали в лісі, й прийшли в табір у одній сорочці на двох, з шматком копченого м’яса й фразою: «Ми не промокли, ми тренувались». Старійшина тоді мало не помер від сміху.
Вони пили повільно. Не щоб сп’яніти. Просто — ковтаючи спогади.
— Ти розумієш, що буде завтра? — запитав Хвітсерк.
— Так, — відповів Івар. — Завтра ми почнемо писати ту частину нашої історії, де нас більше не сприймають як тих, що вижили. А як тих, хто йде своїм шляхом.
— Навіть якщо він веде в прірву? — запитала Дрім.
— Головне, що ми йдемо туди разом, — мовив він, стиснувши її долоню.
Камін тріснув від полінця, що згоріло. За вікном у лісі завив хтось. Але всередині було тихо.
Вони сиділи — три душі, втомлені, надломлені, але живі.
І тільки вогонь говорив за них усе, що словами не сказати.
Світання в Рібелі було тьмяним. Сіре небо висіло над містом, як мокра ковдра, а легкий туман стелився над дахами будинків. Крізь щілини в віконницях пробивався холодний промінь — такий, що навіть багаття здавалися теплішими.
Івар прокинувся. Довго лежав, дивлячись у стелю, не ворухнувшись. Думки плутались, мов коріння в землі: майбутній похід, розмова з Нубієм, рада, Хартлесс, і Дактарус — ім’я, що тепер луною звучало в кожному кроці.
Дрім уже не спала. Вона сиділа біля вогнища й готувала трав’яний настій від похмілля, бо ці двоє вчора дуже добряче випили. Її рухи були тихими, точними. Коли помітила, що він дивиться, — просто усміхнулась і кивнула:
— Час збиратись.
Він сів, протер обличчя долонями.
— Не віриться, що це починається.
— Тобі страшно? — спитала вона, не обертаючись.
— Не за себе. За вас. За Рібел. За те, що ми вже не повернемось такими, якими вийшли.
Вона підійшла, мовчки вручила йому щільний шкіряний пояс із піхвами, ремені від похідного мішка та акуратно складений плащ.
— Ти вже не той хлопчисько, що сперечався з Хвітсерком, хто швидше добіжить до пагорба. Ти став тим, за ким ідуть. І я не дам тобі сумніватись у цьому.
Він усміхнувся.
— Тільки не забудь нагадати мені це, коли втретє забуду затягти ремені.
— Для цього я й піду з тобою до брами, — відповіла вона, поцілувавши його в скроню.
За півгодини вони вже стояли біля дверей Хвітсерка. Всередині було тихо.
— Ну звісно, — зітхнув Івар. — Учорашній герой.
Він відчинив двері — й у ніс ударив запах міцного пива, диму й когось, хто точно не планував прокидатись до полудня.
Хвітсерк лежав упоперек ліжка, з чоботами біля подушки і шкіряним ременем, перекинутим на обличчя, ніби це була маска від зовнішнього зла. Він хропів.
— Підйом, командире, — сказав Івар, плеснувши трохи настою йому на лоба.
— А-а-а… ч-що?.. — Хвітсерк схопився, похитнувся, глянув в один бік, потім в інший. — Хто вже загинув?
— Поки що ніхто. Але якщо не зберешся за п’ятнадцять хвилин — можеш бути першим.
Дрім стримала усмішку, передала йому мішок з хлібом і водою.
— Візьми це. Я не збираюсь лікувати похмілля в дорозі.
— Ти — янгол, — пробурмотів Хвітсерк, натягуючи чоботи. — А ти, Івар… нагадай мені, щоб я більше не сперечався з тобою в пивних питаннях.
— Ти це щоразу кажеш.
— Бо кожного разу маю рацію. Просто так складається, що ти випадково тримаєшся довше ніж я...
Івар ляснув його по плечу:
— Через півгодини — на східному рубежі, в головній залі біля мап. І не запізнюйся. Чекаємо на Хартлесс з розвідки— і вирушаємо.
— Я прийду. Навіть якщо повзтиму.
Вони вийшли з дому, і вітер торкнувся облич. Було холодно, але в грудях вже палало полум’я походу.
Сьогодні — починалося нове.
Ніч опустилась на ліси північніше Рібела, мов чорна завіса. Небо було беззоряне, ніби хтось витер з нього світ. Лише різкий, колючий вітер шепотів крізь гілля, нагадуючи про життя в цій темряві.
Хартлесс рухалась углиб. Одна. Легкий плащ, припорошений попелом, колихався за спиною. Вона майже не дихала, зливаючись із ніччю. Кожен крок — мов танець із тінню.
Вона не шукала стежки — вона читала сліди. Зламані гілки. Слід п’яти, що тягне ногу. Колії возів із залізним ободом. Усе свідчило: вони тут.
Через години три вона дісталась зарослого пагорба. Присіла. Слухала. Але вона мале все зробити швидко, бо на світанку вона вже має бути в штабі. На неї будуть чекати.
Там, унизу, серед густої хащі — табір.
Але не звичайний. Без криків, без розмов. Лише глухі удари — ніби хтось рубав дрова… або тіла. Пахло не димом, а металом і вологою землею.
Хартлесс лягла, підтяглась уперед і почала спостерігати.
Перед нею — жах.
Квадратна яма. Глибока. Паркан із загострених кілків. Усередині — люди. Виснажені, обірвані. Хтось спав просто на вологій землі, хтось блукав. Вони були мовчазними, мов тіні.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, хто йдуть, Ivaarr», після закриття браузера.