Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

по іншу сторону барикад, мої… колеги… друзі… Якщо хтось із них… Ти розумієш…

Сергій покивав.

— Блядь, сиутація… — продовжив Петро. — І він мене не послухається — ніяк! Нізащо! Коли його мати… твоя сестра помирала… Я обіцяв їй, що буду його оберігати…

Знову розлив у чарки коньяк і спересердя одразу випив.

— Навіть не так… — продовжив думку. — Маю до тебе пропозицію: я буду твоїм особистим шпигуном… маю людину біля Захарченка[26]. Надійну. Ти перший будеш знати про всі його плани. Але за це відішли малого у Львів.

— Ху-у-у-у, — важко зітхнув Сергій, випив коньяку. — Навіть не знаю, наскільки це правильно…

— Ти завжди все робив правильно?

— Та ні, але зараз такий час, що хочеться бути правильним…

— Я тобі пояснив мою ситуацію, а ти… як вважаєш за потрібне.

Сергій подивився на денце склянки, де залишились краплі коричневої рідини, перехилив чарку, допив їх і сказав:

— Ми будемо формувати групу на Львів… Це вже вирішено… Він піде з ними. Сьогодні ж… Розвертай машину — на Майдан. Поїв з тобою вареників…

Шваль

Єгор лютував. Він з обіду сидів на роботі і не відходив від «плазми», на екрані якої вже півдня показували бої на Грушевського. Безкінечно переключав з одного каналу на інший, так, наче це могло щось змінити у боротьбі між повстанцями і ментами. Склалося враження, що всі українські телеканали просто змовились і тупо підтримували не беркут, не легітимного президента, а шваль, яка хотіла поламати ВСЕ! Зокрема і його такий зручно влаштований світ! Шваль з Майдану! Інший слів нині він просто не міг підібрати.

Трішки радували московські новини. Вони обзивали майданівців фашистами, садистами, дикунами — словоблудили, як тільки могли; показували нещасних побитих беркутівців і безневинних гопників з антимайдану, котрі ще вранці обіцяли «навести порядок». Майданівці в їхніх репортажах справді виглядали потворами і зомбі. Але й тітушки з постановочними манерами інтелектуалів не викликали симпатій. Єгор радів новинам російських ЗМІ, істерично реготав, притупуючи на місці, але відчував, що це тільки те, що він хоче чути. Насправді всі оці морди з кацапських новин — брешуть. Він дуже хотів їм вірити, хотів вірити у те, що скоро шваль з майдану поженуть, але… не вірив. Фальш і пропаганда. «Но и это надо… Без пропаганды — никак. Этому народу нужны сказки», — зробив він такий висновок.

Додому йти не хотілося. Спілкуватись із батьком, який саме зараз терся десь у «штабі революції», теж не виникало особливого бажання. Хоча варто було б дізнатися, що там у них відбувається, які у них плани на життя і на майбутнє. Може, вже нарешті пакують чемодани і збираються в еміграцію?.. Це було б ідеальним варіантом. Без поводирів і фінансових вливань ця революція швидко б зійшла на пси.

«Так, хватит, — подумав він. — надо выключать эту музыку… Вот просто выключу и забуду. А завтра включу ящик — а там все изменится. Их не станет, они исчезнут, просто, как грязь, как микробы, когда вымоешь руки с мылом. И все! И я выиграю этот спор с батей, шоб он больше не учил меня, как вести дела и бизнес. И тогда я скажу ему: Видишь, батя, а я был прав! Так что и дальше надо меня слушаться… Все это завтра кончится, я знаю, это должно случиться, потому, что Я так хочу»!

Він вимкнув плазму. На столі звабливо блиснула антикварна срібна коробочка-марафетниця[27], що стояла поруч з письмовим приладдям, із зображенням голови якоїсь античної богині. «Так» чи «ні» — питання навіть не стояли. Тільки хотілось все зробити «правильно», щоб без наслідків, щоб не зірватись і не рвонути кудись за кордон, там де тепло, пальми і дешеві шльондри. Брудні і дешеві. І юні. Ця думка млосно пробігла нервами від сонячного сплетіння до вершечку мізків, там затрималася приємним колючим спазмом, потім розлилася теплом у грудях і солодко заколисала, потягнула кудись, повела за собою так, що неможливо було стриматися, зупинитись. Цьому не можливо опиратись. Це солодке відчуття бере тебе в обійми і веде. Ти перестаєш належати собі. Ти належиш Йому… Бажанню… Хіті…

Ось на срібному кавовому підносі лягає рівненько біла смужка «кокосу»[28]… Ні, чомусь вона коротка, треба ще — довшу, до самого краю… Він обережно підсипає ще… Саме так. Ще одна, теж довга, товста. Так, щоб одразу «вбило»… Ось вони, біляві близнючки, красунечки…

В Єгора по-особливому блиснули очі, з’явилась посмішка від передчуття, що вже зараз, навіть не завтра, не тоді, коли він увімкне телевізор і з його світу зникнуть майданівські потвори. А саме зараз зміниться світ. У ньому буде бажання жити, дихати на повні груди, буде повно енергії та зваб, які потрібно випити до дна, так, щоб на ранок нічого не залишилось. Тільки легка перенасиченість, порожнеча у всьому тілі та кілька таблеток снодійного…

Він голосно прочистив ніздрі, ніби слон продував хобот. Так, щоб потім менше вибирати сухі білі шмарклі зі слизової носа. І потягнув через срібну трубочку у себе леткий білий порошок. Одну смужку, іншу. Вони увійшли легко, тільки чомусь гостро, як ніколи, залоскотали в носі, він затиснув ніздрі, щоб не чхнути і так, стримуючи чих, що рвався назовні, просидів якусь хвилину. Рот наповнився гіркою слиною, кривлячись, він спльовував її у кошик для сміття.

І світ почав змінюватись. В голові з’явилося легке запаморочення, погляд поплив по стінах, стелі, зупинився на власних руках…

Руки, з таким довгими і красивими пальцями… Меблі в кабінеті з такими чіткими, окресленими лініями, ніби в комп’ютерній 3D-графіці. Ні, це не описати. Все інше. Чітке, зрозуміле. Потрібне і логічне. Він вдихнув повітря на повні груди, пробубонів під носа: «А где эти мои мальчики? Где мои халдеи, мои халдейчики»? — і натиснув на кнопку під стільницею столу.

Охоронці ввійшли — два молодця однакових з лиця.

— В клуб, — коротко кинув він.

— Как обычно? — поцікавився догідливо один.

— Только так, чтобы сегодня не оказаться в Таиланде, — пригадав нещодавні веселі пригоди Єгор і усміхнувся.

— А что скажем папе? — запитав інший охоронець.

— Да пошел он нахуй, майдановец хренов. Вот завтра мы победим, и будем сами устанавливать правила игры… — хоробро заявив Єгор. — Завтра мы покончим с этой швалью. Вот увидите. Я знаю, что говорю. Все, по коням… Погнали в «Большой Дон»[29].

І жваво вийшов з кабінету. Один з охоронців терміново набрав смс і доповів Блідому-старшому про те, куди вони їдуть. Той відписав: