Читати книгу - "Твори. Том 1"

дихання їхнє змішувалось, вони безтямно шукали одне одного в прозорій глибині очей.

Він шепотів:

— Я бачу вас, Ліано. Бачу ваше любе серце.

Вона відповідала:

— Я теж бачу ваше серце, Поль!

І вони справді бачили одне одного до глибини серця й душі, бо в серці й душі у них був тільки шалений любовний порив одне до одного.

Він казав:

— Ваші очі, Ліано, як небо! Вони сині й такі променисті, такі ясні! Здається, я бачу, як в них літають ластівки! Це, певно, ваші думки?

І вони довго-довго дивились одне одному в очі, ще тісніше пригортались і ніжно, коротко цілувались, а між поцілунками знову дивились одне на одного. Часом він брав її на руки і ніс, біжучи берегом струмка, що тихо плинув до анвальських міжгір’їв. У тій вузькій долині луки чергувалися з гаями. Поль біг по траві і, високо піднімаючи молоду жінку на своїх могутніх руках, кричав:

— Ліано, летімо!

Палка любов збуджувала в них те невідступне, невгамовне, болісне прагнення кудись полетіти. І все, що було довкола, загострювало те прагнення їхніх душ, — чисте повітря, — легкокриле повітря, як казав Поль, — і широкий синявий обрій, куди їм хотілось, узявшись за руки, полинути вдвох і зникнути над безмежною рівниною, коли її вкриє ніч. Вони полетіли б у туманне вечірнє небо, щоб ніколи не повертатись. Куди полетіли б? А ні він, ні вона цього не знали, але яка чудова то була мрія!

Так він біг з Христіаною на руках, доки вистачало духу, потім опускав її на скелю, а сам ставав перед нею навколішки. І цілував її ноги, шепочучи дитячі, ніжні слова.

Якби вони любилися в місті, їхня пристрасть була б, певно, іншою — обережнішою, чуттєвішою, не такою надхмарною і романтичною. Але тут, у цьому з'еленому краю, де обрій надавав широти поривам душі, на самоті, де їм ніщо не заважало, ніщо не приглушувало розбудженого інстинкту любові, вони враз поринули у нестримне поетичне кохання, сповнене ніжності й шаленства. Навколишній краєвид, теплий вітер, ліси, солодкі пахощі полів, — усе це вдень і вночі співало для них пісню кохання, і та пісня збуджу вала їх до нестями, так, як звуки барабанів та писк флейт доводять до дикої нестями дервіша, що кружляє, пойнятий якоюсь невичерпною думкою.

Одного дня, коли вони прийшли обідати, маркіз раптом сказав:

— Через чотири дні повертається Андермат, він уже владнав усі справи. На другий день після його повернення ми виїдемо. Ми вже давно тут, не слід надто затягувати курортний сезон.

Вони були так вражені, наче їм сказали про кінець світу; за обідом обоє мовчали, схвильовано думаючи про те, що мало статись. Отже, за кілька днів вони змушені будуть розлучитись і вже не зможуть вільно бачитись. Це видавалося їм таким неймовірним і дивовижним, що просто не вкладалося в голові.

Наприкінці тижня справді повернувся Андермат. Зателеграфував, щоб йому вислали до першого поїзду два екіпажі. Христіана цілу ніч не спала, її мучило якесь дивне, нове для неї почуття, якийсь страх перед чоловіком, змішаний з гнівом, з незрозумілим презирством до нього * й бажанням кинути йому виклик. Удосвіта вона встала й почала чекати. Андермат приїхав у першому екіпажі з трьома якимись чоловіками, добре одягненими, але начебто скромними. В другій кареті було ще четверо добродіїв, видно, не таких поважних, як перші. Маркіз і Гонтран здивувались.

— Що це за люди? — спитав маркіз.

Андермат відповів:

— Мої акціонери. Сьогодні ж ми заснуємо товариство і негайно оберемо правління.

Він поцілував дружину, нічого не сказавши й майже не дивлячись на неї — так був заклопотаний, і обернувся до сімох приїжджих, що тихо й шанобливо стояли позад нього.

— Поснідайте, — сказав він, — а потім погуляйте. Зустрінемось опівдні.

Вони мовчки, як солдати, що підкоряються наказові, попарно піднялися сходами і зникли в готелі.

Гонтран подивився їм услід і спитав серйозним тоном:

— Де ви знайшли цих статистів?

Банкір ледь усміхнувся:

— Це дуже пристойні люди, біржовики, капіталісти.

І, помовчавши, вже з ширшою усмішкою додав:

— Займаються моїми справами.

Потім подався до нотаря, щоб іще раз перечитати документи, хоч кілька днів тому прислав їх цілком закінченими, в остаточній редакції.

У нотаря він застав лікаря Латона, з яким останнім часом обмінявся кількома листами, і вони довго й тихо розмовляли в кутку контори, де тільки й чути було, як скриплять, бігаючи по паперу, пера канцеляристів, наче то шаруділи якісь комахи.

Зустріч, на якій мали заснувати товариство, призначили на другу годину.

Кабінет нотаря прибрали, наче для концерту. Для акціонерів поставили два ряди стільців, якраз навпроти столу, де мав сидіти пан Ален із старшим діловодом. Справа була вельми важлива, і пан Ален надів фрак. Цей низенький, кругленький чоловік, що шамкотів, розмовляючи, був схожий на кульбабку.

Рівно о другій увійшов Андермат у супроводі маркіза, шурина і Поля Бретіньї, а за ними — семеро добродіїв, яких Гонтран назвав статистами. Андермат скидався на генерала. Одразу ж появились і старий Оріоль з Колосом. Здавалось, обидва вони були стурбовані і недовірливі, як завжди бувають селяни, коли їм доводиться щось підписувати. Доктор Латон прийшов останнім. Він помирився з Андерматом, покорившись у всьому, спритно перепросивши його і запропонувавши свої послуги.

У відповідь банкір, відчувши, що Латон в його руках, пообіцяв йому знадливу посаду головного лікаря нового курорту.

Коли всі ввійшли, в кімнаті запала глибока тиша.

Нотар озвався перший:

— Сідайте, панове.

Він сказав іще щось, але всі вже почали вмощуватись, і в тому гаморі його ніхто не почув.

Андермат узяв стільця й поставив його перед своїм військом, щоб бачити його; потім, коли всі посідали, сказав:

— Панове, мені не треба пояснювати мету, з якою ми тут зібралися. Маємо передусім створити нове товариство, акціонерами якого ви всі бажаєте бути. Проте я повинен повідомити вас про деякі деталі, що завдали нам певних труднощів. Перш ніж щось починати, я мусив упевнитись, що ми дістанемо потрібний дозвіл на заснування нової громадсько-корисної установи. Тепер така певність у мене є. Все, що лишається зробити в цьому відношенні, я зроблю. Я заручився підтримкою міністра. Але мене спиняє інше. Нам, панове, доведеться вступити в боротьбу з старим Анвальським товариством. Ми переможемо в цій боротьбі, переможемо й збагатіємо, не сумнівайтеся; а проте як колись у битвах воїнам був потрібен бойовий клич, так нам у сучаснім бою потрібна для нового курорту назва, гучна, приваблива, підходяща для реклами назва, яку слух сприймав би, як звук сурми, а око — як блискавку. Одначе ми,