Читати книгу - "Коли курява спаде"

Жінка, яка співала нагорі, була для нього недосяжною, а от дівчата в наметі — цілком реальними й неперевершено красивими.

Тепер в усіх туси ніби пелена з очей упала й вони почали говорити:

— Туси Мерці запросив нас для того, щоб ми мали змогу насолодитись цими чарівними дівчатами.

Наставник Хуан сказав, що ці дівчата звуться повіями, а їхній намет — то будинок розпусти.

Начальниця цього будинку сказала мені:

— Для тебе, паничу, в мене є окремо дві дівчини. До інших навіть не торкайся.

— Чому?

— Усі ті дівчата брудні й хворі.

— А яка в них хвороба?

— Така, що від неї гниє й відпадає чоловічий орган.

Я ніяк не міг уявити, як це та річ може гнити й відпадати, тоді начальниця покликала двох дівчат і наказала їм підняти переді мною спідниці. О Небо! В однієї з дівчат там зовсім не було губів — сама тільки дірка, а в іншої — навпаки, там ніби виріс великий гриб і поширював такий сморід, як від дохлого яка.

Того вечора у моїй голові крутилися думки про те, на що може обернутися людина в тому будинку, і я ніяк не міг збудити в собі інтерес до жінки. Тому залишився один удома. А всі туси пішли до будинку розпусти. Сон до мене не йшов, тож я підвівся й покликав до себе наставника Хуана випити чаю. Я спитав у нього, що то за хворобу мають усі ті повії. Він відповів: «Сифіліс — отрута квіток сливи[150]».

— Сифіліс?

— Паничу, — сказав наставник, — опій привіз я, однак сифіліс — не я!

Із схвильованого виразу на його обличчі я зрозумів, що сифіліс — то жахливо.

— О Небо, — сказав він, — якщо тут і це з'явилося, то чого тут тільки нема!

— Інші туси того зовсім не бояться, — сказав я. — Коли будинок розпусти буде добудовано, ніхто з них не схоче повертатися.

Кожна дівчина в будинку розпусти мала нагорі свою кімнату. А у великій залі внизу щовечора запалювали яскраві ліхтарі. Нагорі скрізь розносився запах дівочого тіла, а внизу — спирту, а ще м'яса й зеленого горошку, що кипіли в казані. По центру великої зали стояв ручний патефон, а поряд із ним — труба. З нього цілими днями линули пісні.

— Нехай ходять, — сказав наставник, — їхній час уже минув, тож нехай заразяться сифілісом, нехай відчують щастя, а ми краще займемося своїми справами.

Наставник Хуан розповів мені ще багато історій про сифіліс, а коли він завершив, я, сміючись, сказав йому:

— Я тепер щонайменше три дні до їжі не зможу торкнутися!

— Люди думають, що гроші — шкідливі, — сказав наставник Хуан, — однак вони й зрівнятися не можуть із опієм, а сифіліс ще гірший за опій. Проте я хотів сказати тобі зовсім не це.

Я спитав, що ж він хотів мені сказати.

— Вони прийшли, паничу!

— Вони прийшли?!

— Так, вони прийшли!

Я спитав наставника, хто такі вони. Він сказав, — китайці. Я розсміявся, адже він говорив так, ніби він сам — не китаєць, ніби моя мати — не китаянка, чи всі ті мешканці багатьох крамниць у моєму поселенні й кілька дівчат у будинку розпусти — не китайці. Послухати його, так можна було подумати, що я в житті ніколи не бачив китайців. Але ж я сам був сином китаянки!

Проте він із дуже серйозним виразом пояснив мені:

— Я маю на увазі, що прийшли китайці, які мають колір!

Тепер я зрозумів. Коли сюди приходили китайці, які не мали кольору, їхньою єдиною метою було заробити грошей, так само, як і в торговців, або ж вони могли шукати тут притулок, як, власне, й сам наставник Хуан. Однак з тими, що мали колір, все було інакше. Вони хотіли й наші землі забарвити у свій колір. Так, наприклад, казали про білих китайців — якщо червоним вдавалося досягти успіху в війні, вони ще більше хотіли забарвити кожний шматок землі в колір, який самі обожнювали. Ми знали, що на їхніх землях через війну вже був повний розгром і безлад. Кожна партія купців, які прибували сюди, привозили газети, тому що в мене був мій мудрий наставник, який любив газети, як опій. Якщо в нього не було газети, він хвилювався й нервував, а коли отримував її, то ставав засмученим. Він завжди повідомляв мені: «Боротьба між ними стає дедалі запеклішою. Дедалі запеклішою».

У минулому наставник Хуан був депутатом