Читати книгу - "Навіжена зі світу людей, Лариса Лешкевич"

Розділ 47.1

Інга нічого не знала про  той обряд, але все одно боялася помилитися або зробити що-небудь не так – ось  настільки міцно вкоренилися в ній стереотипи людського світу: весілля має бути бездоганним!

Заміж вона ніколи особливо не прагнула, але  час від часу все ж таки замислювалася  і про шикарну сукню – не білу, а якусь блідо-бузкову, про весільний кортеж, про грандіозне свято в дорогому ресторані.  Фантазуючи,   дивчина уявляла собі все це  в різних яскравих  варіаціях. 

Тільки от наречений у її фантазіях завжди був безликим. Навіть коли зустрічалася  з тим клятим Сергієм, то не сприймала його як майбутнього чоловіка...

– Сподіваюся, нічого хитромудрого не буде, – стривожено  сказала Інга, –  адже я навіть і гадки не маю, що говорити.

– Тобі й не доведеться нічого говорити! Адвіане, ти знаєш, як проводиться  цей весільний ритуал? –  запитав Маріл.

– Авжеж!  – відповів принц.

У легендах зберігся докладний опис того, як саме слід поводитися нареченому на обряді.  Адвіан добре все вивчив, і тепер ні про що не турбувався.  

А ось мудрець, навпаки, страшенно хвилювався, хоч і намагався не показувати виду. Адже керувати обрядом належить  саме йому…  Наречений і наречена лише  виконують його вказівки.

Тому, коли Саур висловив бажання вирушити разом із ними до вишневого дерева, Маріл дуже зрадів. 

Саур старший за нього  і набагато  мудріший,  тому він не дозволить припуститися якоїсь помилки.

– Зніміть взуття! – велів Маріл, мимоволі розправляючи плечі й надаючи своєму обличчю урочистого виразу, – встаньте по обидва боки вишневого дерева і притисніть долоні до його стовбура.

Попри всі побоювання, він був  страшенно гордий і  сповнений надії. 

Ще б пак! Адже дуже давно весільна церемонія не проводилася за старовинними канонами.  І той факт, що саме Інга забажала відродити давню традицію, здавався  Марілу знаком швидких і добрих змін. 

Він   цілковито довіряв знакам і вважав, що їх  ну ніяк не можна ігнорувати.

Інга й Адвіан підкорилися наказу мудреця.  Вони роззулися й дуже обережно встали на галявині, намагаючись не зачепити жодної з цих чудових квітів, що росли навколо сухого стовбура.

Інге була збентежена, серце її калатало, вона навіть на Адвіана не могла дивитися – таке моторошне почуття охоплювало зараз її душу. Виходити заміж – то не жарт!  Нехай і по любові, але все ж таки страшно...

– Ви свідки того, що ці двоє добровільно ступили під покров священного дерева, і ніхто їх до цього не примушував! –  урочисто проголосив Маріл, звертаючись до Олесі з Ренальдом.  

–  Ти добре це бачиш? – потім грізно запитав він Ренальда.

–   Добре бачу!

Маріл не менш суворо подивився на Олесю:

– А ти це добре бачиш?

У дівчини похолоділи лопатки – голос запитувача огорнув її якоюсь похмурою, непроникною хмарою...

Вона кинула швидкий, мимовільний погляд на Ренальда. Той ледь помітно кивнув.

– Бачу... – прошепотіла Олеся і, зрозумівши, що таке нікуди не годиться, майже вигукнула: –  Бачу! Добре бачу!

Ліка, яка стояла  трохи осторонь, зробила страшні очі і  вже  зібралася висловити свою думку на  те, що відбувається, але миттєво зметикувала, що це недоречно й прикусила язика.

– Йдіть до дерева, станьте позаду наречених і прикладіть до дерева долоні, щоб воно  відчуло вашу силу і ваше бажання!

Олесі та Ренальду теж довелося зняти взуття і ступити на галявину босоніж.

Переконавшись, що все виконано, як треба, Маріл дістав із кишені дві довгі стрічки різних кольорів і сказав:

– Темно-синю стрічку пов'яжуть Адвіан та Інга, це  символ того, що їхнє кохання урочисте, глибоке і невимірне, немов зоряне небо. Блідо-пурпурову пов'яжуть Олеся і Ренальд. Це  символ того, що їхні стосунки схожі на перші промені світанку – несміливі й прозорі... Нехай на гілках зараз немає ані квітів, ані плодів, але, зав'язуючи стрічки, благайте  вищі сили, які охороняють Уаджит, благайте, щоб соки життя знов наповнили це  мертве коріння і  цю висохлу кору!

Таких слів у початковому обряді не було.   Маріл додав їх, дослухавшись до поради Саура.  Саме це обговорювали мудреці  коли їхали до скель.

– Також, зав'язуючи стрічку, наречений має обіцяти нареченій своє кохання, вірність і все те, що він повинен їй дати... Після цього...

– А наречена хіба нічого не повинна обіцяти? – не втримавшись, здивовано запитала Ліка, уважно за всім спостерігаючи. 

Їй здавалося, що вона присутня при якомусь таємничому язичницькому обряді, за допомогою якого можно викликати  надприродну силу,  і серце дівчини  тріпотіло від захвату.

– Ні. У подружньому житті все залежить від чоловіка. Якщо дружина буде щаслива і задоволена, то їй і на думку не спаде  засмучувати свого чоловіка...

– Кумедно! Але сенс у цьому все-таки є! – зніяковіло  посміхнулася Олеся й грайливо поглянула на Ренальда: –  А вас теж так?

– Так, – коротко і ввічливо відповів той, – Клятву вірності дає лише чоловік. Жінці вона не потрібна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍