Читати книгу - "Твори. Том 1"

ми звернемося до відомих лікарів, найкращих знавців тих хвороб. «Панове, — скажемо ми, — приїздіть, побачите самі на власні очі, все побачите, їдьте з своїми хворими, погостюйте у нас. Місцевість чудова, вам треба відпочити після важкої праці взимку, — приїздіть. І приїздіть не до нас, панове професори, а до себе, на свої дачі, які ми пропонуємо вам; якщо сподобається, ви зможете придбати їх на пільгових умовах».

Андермат передихнув і вже спокійно мовив далі:

— Ось як я думаю здійснити цей план. Ми вибрали шість земельних ділянок по тисячі квадратних метрів кожна. На цих ділянках Бернське акціонерне товариство переносних дач береться поставити по однотипній віллі. Ми безплатно віддаємо ці елегантні житла з усіма вигодами в розпорядження наших лікарів. Якщо сподобається, вони куплять тільки будинок у Бернського товариства, а землю ми їм подаруємо… і вони заплатять нам… хворими. Таким чином, панове, ми матимемо чимало вигод: забудуємо територію чудовими віллами, які нам нічого не коштуватимуть, залучимо найкращих у світі лікарів з легіоном їхніх пацієнтів, а головне — переконаємо в ефективності нашої води видатних лікарів, які дуже скоро стануть тут власниками дач. Всі переговори, які мають привести до таких наслідків, я, панове, беру на себе й провадитиму їх не як торговець, а як світська людина.

Старий Оріоль перервав його. Скупого овернця обурив намір отак роздавати землю.

Андермат усією силою свого красномовства порівняв розумного хлібороба, який щедро кидає насіння в родючу землю, з скупим селянином, що лічить зерна і завжди збирає тільки половину того, що могло б вирости.

А коли Оріоль, розсердившись, уперся, банкір поставив питання на голосування і заткнув старому рота шістьма голосами проти двох.

Потім він витяг з великого сап’янового портфеля плани нової водолікарні, готелю й казино, а також готові кошториси й договори з підрядчиками, які правління мало тільки затвердити й підписати. Роботи повинні були розпочатись уже наступного тижня.

Тільки Оріолі виявили бажання розглянути і обговорити ці документи. Але Андермат роздратовано сказав їм:

— Хіба я вимагаю у вас грошей? Ні! Так дайте мені спокій! А якщо ви незадоволені, то проголосуємо ще раз.

Отож вони підписалися разом з іншими членами правління, і засідання закінчилось.

А біля виходу юрмилися, чекаючи на них, місцеві жителі, всі дуже схвильовані. Новим підприємцям шанобливо вклонялися. Коли Оріолі зібралися йти додому, Андермат сказав їм:

— Не забудьте, що сьогодні ми всі разом обідаємо в готелі. І візьміть своїх дівчаток, я привіз їм з Парижа невеличкі подарунки.

Домовились зустрітися о сьомій годині у вітальні «Сплен-дід-готелю».

То був пишний обід, на який банкір запросив найвідомі-ших курортників і сільські власті. Христіана сиділа в центрі, а поряд з нею праворуч сидів кюре, ліворуч — мер.

За обідом тільки й говорили що про новий курорт та про майбутнє краю. Дівчата Оріоль знайшли під серветками по футляру з браслетом, оздобленим перлами та смарагдами і, не тямлячись від радощів, як ніколи весело розмовляли з Гонтраном, що сидів між ними. Навіть старша від щирого серця сміялась у відповідь на жарти молодика, який жваво щось казав і в той же час подумки сміливо давав їм таємну оцінку, яку породжують у чоловіка його тіло й душа при зустрічі з привабливою жінкою.

Поль нічого не їв і нічого не казав… Йому здавалося, що цього вечора закінчиться його життя. Раптом згадалося, що минув місяць, рівно місяць відтоді, як вони обідали на березі Тазенатського озера. Він відчув у душі ту невиразну муку, в якій більше передчуттів, ніж болю, муку, яку знають тільки закохані і від якої на серці так тяжко й нерви так напружуються, що найменший шурхіт примушує здригатись, а в голові снують хворобливі думки, і кожне почуте слово набуває гіркого смислу, пов'язаного з тими невідчепними думками.

Коли встали з-за столу, він підійшов у вітальні до Христіани.

— Нам треба зустрітися сьогодні ввечері,— сказав він, — зараз же, негайно, бо я не знаю, коли ми ще зможемо побути на самоті. Пам'ятаєте, сьогодні рівно місяць…

Вона відповіла:

— Знаю.

Він провадив далі:

— Слухайте, я ждатиму вас на дорозі до Ля-Рош-Прадьсра, не доходячи до села, біля каштанів. Зараз ніхто не помітить, що вас немає. Прийдіть, попрощаємось, бо ж завтра ми розлучаємось.

Вона прошепотіла:

— За чверть години я буду там.

І він вийшов, щоб не лишатися в цій юрбі, яка страшенно дратувала його.

Пішов через виноградники стежкою, по якій вони йшли того дня, коли вперше разом милувались Ліманню. Незабаром опинився на великій дорозі. Він був сам-один і почував себе самотнім, самотнім у всьому світі. Безмежна невидима рівнина ще більше посилювала це відчуття. Спинився саме на тому місці, де вони сиділи, де він читав їй вірші Бодлера про красу. Як це давно було! І Поль пригадав, годину за годиною, все те, що сталося відтоді. Ніколи він не був такий щасливий, ніколи! Ніколи не любив так безтямно і разом з тим так цнотливо, так благоговійно. І згадав вечір на Тазенатському водориї,— рівно місяць минув відтоді,— прохолоду лісу, осяяного блідим світлом, срібне озерце і великих риб, що випливали на його поверхню; й дорогу назад, коли він дивився, як Христіана йшла поперед нього, то потрапляючи в тінь, то виходячи на освітлене місце, і краплі місячного світла, пробиваючись крізь листя дерев, падали їй на волосся, на плечі й на руки. То були найсолодші години його життя.

Поль обернувся, щоб глянути, чи не йде вона. її не було, але він побачив місяць, що виплив над обрієм. Той самий місяць, що світив у хвилини його першого освідчення, світив і тепер, у час його першої розлуки.

По шкірі пробіг крижаний дрож. Надходила вже осінь — провісниця зими. Досі він не помічав цього першого подиху холоду, що зненацька пройняв його, як передчуття горя.

Біла курна дорога вилася перед ним, схожа на річку поміж крутими берегами. Раптом на повороті виринула постать. Він одразу впізнав її; ждав, не рухаючись, тремтячи від таємного щастя, що вона наближається, від усвідомлення того, що вона йде до нього, заради нього.

Вона йшла дрібного ходою, не наважуючись гукнути, занепокоєна тим, що все ще не бачить його, бо він стояв у тіні під деревом, ішла, схвильована глибокою тишею, ясною пустельністю неба й землі. А попереду сунулась її чорна, непомірно велика тінь, витягнулась далеко вперед, мовби квапилася принести йому якусь частинку її єства.

Христіана зупинилась, і тінь теж завмерла, лягла, припала до дороги.

Поль швидко ступив кілька кроків до того місця, де