Читати книгу - "Усі царства іншого світу, Лариса Лешкевич"

31.2

Веда обернулася й побачила, що там, ближче до обрію, яскраво-синє небо починало розмиватися, потім темніти, чорніти й далі стало  зовсім нічним: з міріадами зірок і місяцем – величезним і близьким, з кільцями кратерів на золотисто-сірій поверхні.

 Веда насилу відірвала очі від неймовірного видовища  і озирнулася.

Це місце, де ніч і день панували одночасно, теж було їй знайоме. Здається, вона навіть бачила його в якомусь із своїх земних снів.

– Вершина світу? – зачаровано спитала вона.

– Найвища точка в Зальгарі, і вона належить гірським шаманам. Багато хто хотів би до неї дотягнутися, щоб відчути магію всесвіту, – відповів  Евлур.

–  Але тут так порожньо! – Веда здригнулася.

– Тільки  на перший погляд, моя Королево, – усміхнувся Евлур.

Тільки-но він це вимовив, з повітря почали вимальовуватися постаті, і незабаром Веда й Евлур уже стояли в оточенні племені: чоловіків, жінок, дітей, одягнених у легкий, відкритий одяг.

Веда вдивлялася в їхні обличчя, впізнавала кожне, і душа її стигла від якогось незрозумілого щастя, а з очей вкотре текли сльози.

А вони дивилися на неї із захопленням. Вони не кричали, не висловлювали бурхливо свою радість, просто дивилися, але в очах відбивалося стільки любові й теплоти, що Веді навіть соромно стало, немов її власні бажання – всього лише мізерна крапля в цьому безмежному океані захоплення й обожнювання.

– Поговори з ними, – шепнув Евлур, – Їм необхідно почути твій голос.

Слова виникли самі собою:

– Я рада вітати вас знову, мої дорогі! – заговорила Веда гучним, насиченим голосом, що здригнув земну твердь, прокотившись відкритим всесвітом, – Розлука була довгою, але ваша віра в те, що зустріч рано чи пізно відбудеться, дала мені змогу знайти дорогу назад і знайти, нарешті, свій справжній дім!

"А ще зрада Гната", – додала Веда подумки.

І знову тиша  – тільки німе обожнювання в очах.

– У ніч сонцестояння ми влаштуємо свято, і кожен зможе поспілкуватися зі Королевою, як раніше, – сказав Евлур. – А поки  що вона  залишить вас ненадовго...

З-під каміння вирвався полум'яний вихор, оточив їх, підхопив. Земля розверзлася, і вони понеслися вниз у стовпі вогню, наче у якомусь чудернацькому ліфті.

Веда ледь не завищала  від захвату. Такий спосіб пересування подобався їй дедалі більше й більше. З'єднання зі стихіями наповнювало неймовірною, фантастичною енергією кожну частину її тіла, кожну краплю її крові.

Тут поруч виник другий потік вогню, і в ньому з'явилася дівчинка років тринадцяти: чорнява, круглолица, з пустотливими ямочками на щоках.

Два потоки з'єдналися, дівчинка одним стрибком опинилася на руках у Веди, міцно обхопила її за шию і притулилася губами до її обличчя.

– Моя люба! – прошепотіла Веда, ласкаво цілуючи її в лоб. 

Вона впізнала дівчинку моментально. Це була Севела – дочка Евлура, її подружка, її улюблениця.

Веда згадала, що тоді, коли їй прийшлось померти, дівчині було років сімь, не більше…

– Я сумувала за тобою! А ти за мною сумувала?

– Звичайно, крихітко... – Веда злегка скуйовдила її волосся. – Ти трохи підросла!

– Батько каже, ти втратила пам'ять. Але мене ж ти завжди пам'ятала? Адже пам'ятала?

Яскраво-зелені очі дівчинки дивилися примхливо, вимогливо.

– Я перебувала в дуже глибокому сні розуму, навіть себе не пам'ятала…–  відповіла Веда збентежено.

– А я  шукала тебе у снах! – сказала дівчинка.  – І не могла знайти... А ти шукала мене? – запитала суворо. – Адже сон звільняє розум людей. Уві сні люди пам'ятають те, що дійсність від них приховує.

Веда безпорадно обернулася на Евлура, і той забрав Севелу з її рук.

– Послухай, дитинко, – сказав він ласкаво і непохитно, – Ведалея все ще розгублена, збентежена.  Вона всіх пам'ятає і всіх любить, але їй потрібно трохи часу, щоб отямитись. Гаразд?

Він кивнув Веді й розчинився у вогні разом із дівчинкою, а Веда тієї ж миті опинилася у своїй кімнаті.

Чи не занадто багато вражень, почуттів і бажань на її бідне серце! Як з усім цим справлятися?

Веда сперлася долонями на край приліжкового столика і почала пильно роздивлятися шпильку, що лежала там, де вона її залишила. На кинуту тут же фотографію намагалася не дивитися.

Чи потрібна їй тепер ця шпилька?  

Веда взяла її в руку, затиснула в долоні, потім перебралася на ліжко і лягла, згорнувшись у клубок.

Х’ярго... Захват якось швидко розвіявся, і думки про Х’ярго почали терзати її душу ще більш немилосердно.  Їй здавалося, що це вона винна у всіх його бідах, навіть незважаючи на те, що він першим начебто порушив якісь там правила...  

Серце билося квапливо, кожен удар віддавався болем.  Вона не могла сказати напевно, кохає вона Х’ярго чи ні, але якщо їй і судилося вибрати собі судженого, то вона його вже вибрала!  

Зачепила думка про Нелемотулаффа. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍