Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

Сірі дирижаблі патрулювали повітря, як завжди. Виглядали неспокійно.

День був чудовий. Здавалося, морський вітер постійно оновлював небо.

Яґарек з Дерхан в окремих кварталах міста крадькома насолоджувались сонцем, намагаючись не наражатися на небезпеку. Вони тікали від суперечок й не відходили від людних вулиць.

Усе небо було сповнене птахами й вірмами. Вони літали між підпірками й мінаретами, юрмилися на похилих дахах вартових веж і на відкосах, укриваючи їх білим послідом. Кружляли над висотками Пустиря Кетч і кістлявими спорудами Розхлюпу.

Вони ганяли над Круком, завивали химерні траєкторії над Вокзалом на вулиці Відчаю. Лаялися, розгулюючи по глині, буйні галки. Вони пурхали над нижніми шарами шиферу й смоли на потріпаній задній частині вокзалу, спускаючись до бетонного плато, котре виступало над рядом вікон із дашками. Їхній послід загиджував нещодавно відчищену поверхню — маленькі білі плями цяткували темніші, де колись розлилась якась отруйна рідина.

Будівлі Штиря й Парламенту кишіли маленькими пташиними тільцями.

Дефекти побілілих, розчахнутих Ребер підсвічувало сонце. Птахи на мить приземлялися на величезних кістках, але швидко тікали, шукаючи прихистку деінде в Кістяному Місті. Вони пролітали над дахом почорнілої від диму тераси, в серці якої метав громи та блискавки пан Пістрявий, дивлячись на незакінчену скульптуру, що з неприхованою злістю насміхалася з нього.

Чайки і баклани переслідували сміттєві баржі й рибальські човни уздовж Великої Смоли й Смоли, час від часу пікіруючи вниз, щоб ухопити якийсь органічних кусник зі сміття. Тоді вони відлітали до іншої здобичі, до куп тельбухів у Лихокраї, рибного ринку в Пелоруських Полях. Ненадовго приземлялися на рваному, порослому ряскою кабелі, що сплив на річці біля Слинного Вогнища. Вони досліджували гори сміття у Камінному Панцирі, дзьобали напівмертву здобич, яка повзала пустирями Сірого Меандру. Під ними муркотіла земля, гуділи сховані в кількох сантиметрах під ґрунтом сховані кабелі.

Над нетрями Кургану Святого Джаббера здійнялося щось більше за птахів. Воно на колосальній висоті пролинуло над західною частиною міста. Звідтіля вулиці перетворювалися на пістряву пляму камуфляжно-сірих відтінків, схожу на якусь екзотичну плісняву. Воно з легкістю промайнуло над аеростатами, скориставшись поривчастим бризом, підігрітим полуденним сонцем. Істота впевнено сунула на схід, перетинаючи ядро міста, з якого, мов пелюстки, розкривались п’ять ліній залізниці.

У повітрі над Шеком колами літали вірми, витинаючи вульгарні акробатичні трюки. Летюча постать спокійно проминула їх, зоставшись непоміченою.

Створіння пливло повільно, з лінивими змахами, з яких можна було здогадатися, що воно без жодних труднощів могло би збільшити швидкість удесятеро. Перетнуло Іржу й почало довгий спуск, розтинаючи повітря над поїздами Правої лінії, то сідлаючи їхні гарячі вихлопи, то зісковзуючи до землі з небаченою доти величчю. Спустилося до покрову дахів, легко долаючи лабіринт потоків повітря, що виривалися з масивних промислових димовідводів і димарів на маленьких хатинках.

Воно крутнулось у напрямку гігантських газових балонів у Відлунній Трясовині й без зусиль зробило зворотний пірует. Ковзнувши під шаром потривоженого повітря, істота спікірувала до станції Моґ і, прослизнувши під підвісними коліями занадто швидко, щоб її можна було розгледіти, зникла серед дахів Тріскачки.

Айзек поринув у розрахунки.

Щокілька хвилин він позирав на Лін, яка ворушила руками уві сні, мов безпомічна личинка. Він дивився не неї такими побляклими очима, неначе в них ніколи не було радощів.

По обіді, коли вчений уже годину чи півтори пропрацював, він почув, як щось брязкотить внизу в дворі. За півхвилини на сходах почулися кроки.

Айзек закляк, чекаючи, коли вони припиняться, стихнувши перед кімнатою когось із наркош. Вони не припинилися, натомість рішуче попрямували останніми двома маршами скрипучих сходів і зупинилися просто перед його дверима.

Айзек завмер. Серце швидко й тривожно калатало. Він у відчаї роззирнувся, шукаючи пістолет.

У двері постукали. Він не відповів.

За якусь мить той, хто був за дверима, постукав знову: не голосно, але ритмічно й наполегливо. Айзек наблизився, намагаючись не шуміти. Він побачив, як засовалась Лін, котру потурбував стукіт.

За дверима почувся голос — дивний, грубий, знайомий голос. Він різав слух і тремтів. Айзек не міг розібрати слів, але раптом він потягнувся до дверей — стривожений, агресивний, готовий оборонятися. «Радґаттер відправив би цілий загін, — подумав він, стискаючи ручку, — а це, мабуть, якийсь стражденний прийшов жебрати на дозу». І хоча в таке не вірилося, Айзек передчував, що це були не вартові і не люди Пістрявого.

Він одчинив двері.

На неосвітлених сходах, трохи зігнувшись, із гладенькою, вкритою пір’ям та вцяткованою, мов сухе листя, головою і закрученим хижим дзьобом перед ним стояв ґаруда.

Айзек відразу ж побачив, що то не Яґарек.

Крила здіймалися й оповивали постать, мов величний ореол. Були вони охристої та червонясто-коричневої барви.

Айзек і забув вже, який вигляд мав нескалічений ґаруда. Він забув розмах і велич їхніх крил.

Чоловік одразу ж якимось незбагненним, інтуїтивним чином зрозумів, що відбувалося. Його осяяв безсловесний здогад.

За мить до нього додалася величезна мішанина сумнівів, тривоги, цікавості й ціла лавина запитань.

— Ти хто в біса такий? — видихнув він. — Якого хріна ти тут робиш? Як ти мене знайшов?.. Що... — на думку приходили непрохані напіввідповіді. Він швидко відійшов від порога, намагаючись їх позбутися.

— Ґрім... неб... лін... — ґаруда силкувався вимовити його прізвище. Звучало так, наче він намагався викликати демона. Айзек швидко смикнув гостя за руку, щоб той пройшов за ним у маленьку кімнату. Чоловік зачинив двері й приставив до них стілець.

Ґаруда вийшов до центру кімнати на осоння. Айзек з осторогою за ним спостерігав. Той був одягнений у запилючену стегнову пов’язку, і все. Шкіру мав темнішу, ніж у Яґарека; вкрита пір’ям голова — більш плямиста. Він рухався економно, кожен порух був швидкий і різкий, після чого ґаруда повністю завмирав, схиливши голову, щоб роздивитися кімнату.

Він довго дивився на Лін, аж поки Айзек не зітхнув, — тоді ґаруда підвів на нього очі.

— Хто ти? — запитав Айзек. — Як же ж, блядь, ти мене знайшов?

Про свою здогадку чоловік промовчав.

Так вони й стояли — стрункий, мускулястий ґаруда й товстий, опецькуватий чоловік — на різних кінцях кімнати. У пір’ї ґаруди сяйливо відображалося сонце. Айзек не зводив з нього очей, відчуваючи раптову втому. Разом із ґарудою до кімнати увійшло якесь відчуття невідворотності, наближення кінця. Айзек його за це ненавидів.

— Я Кар’учай, — сказав ґаруда. В голосі навіть сильніше, ніж у Яґарека, чулися цимекські інтонації. Розібрати слова було важко. — Кар’учай Сухту-г’к Вайджгін-хі-хі. Конкретний Індивідуум Кар’учай Надзвичайно-Надзвичайно Гідний