Читати книгу - "Будденброки"

його в талії короткими, зморщеними пальцями. Штани його, як і в усіх учителів, навіть в ошатного доктора Гольденера, були трохи закороткі, і з-під них видніли халявки широченних виглянсуваних черевиків.

Раптом він відвернувся від вікна, коротко, лагідно зітхнув, глянув, на притихлий клас, сказав: «Так, так!»— і приязно всміхнувся кільком учням. Видно було, що він у доброму гуморі. Клас полегшено заворушився. Адже так багато, можна сказати, все залежало від того, чи доктор Мантельзак був у доброму чи поганому гуморі, бо учні знали, що він несвідомо, навіть не намагаючись контролювати себе, піддається своєму настроєві. Він славився винятковою, безмежною, наївною несправедливістю, а його ласка була така чудесна й мінлива, як щастя. Він завжди мав двох-трьох улюбленців, до яких звертався на ім’я і на «ти» і яким жилося, як у раю. Вони могли казати, що завгодно, і вчитель був задоволений, а після уроків якнайприязніше розмовляв з ними. Та одного дня, наприклад, після канікулів, той улюбленець бозна-чому рантом попадав у неласку, був повалений, відкинутий, забутий, знищений, і вчитель називав уже когось іншого на ім’я… Тепер він новим щасливцям підкреслював помилки в extemporalia такою тоненькою рисочкою, що навіть як їх було дуже багато, робота здавалась досить чистою. Зате в інших зошитах пан Мантельзак орудував пером сердито й розгонисто, так креслив їх червоним чорнилом, що на них було страшно глянути. А що він не рахував помилок, а ставив оцінку залежно від того, скільки витратив на них червоного чорнила, то улюбленці були у вигідному становищі. У цих своїх вчинках він не добачав ніякої упередженості, вважав, що робить усе так, як треба. Якби хтось, на своє лихо, зважився протестувати, то назавжди втратив би надію, що пан Мантельзак і його колись назве на ім’я і на «ти». А такої надії ніхто не втрачав…

Доктор Мантельзак схрестив ноги і заходився гортати записник. Ганно Будденброк сидів, схилившись наперед, і заламував руки під партою. «Б», на черзі літера «Б»! Зараз учитель назве його прізвище, він підведеться, не знаючи ані рядка, і буде скандал, страшна катастрофа, хоч у якому доброму гуморі доктор Мантельзак… Секунди спливали нестерпно повільно. «Будденброк… Зараз він скаже: Будденброк…»

— Едгаре! — мовив доктор Мантельзак, згорнув записника, заклавши на потрібній сторінці вказівного пальця, і спокійнісінько всівся за кафедрою.

Що? Як то? Едгар… Це ж Людерс, товстий Людерс, що сидить біля вікна! Літера «А», до якої сьогодні не повинна була дійти черга! Невже це можливо? Доктор Мантельзак у такому гарному гуморі, що просто викликає свого улюбленця, забувши про тих, кому сьогодні належить відповідати.

Товстий Людерс підвівся за партою. Він був схожий на мопса з сонними карими очима. Хоч сидів він на дуже зручному місці й міг читати з книжки, але й на це був занадто ледачий. Почуваючи себе дуже безпечно в своєму раю, він просто сказав:

— Учора в мене боліла голова, і я не вивчив урока.

— О, ти мене розчаровуєш, Едгаре! — сумно сказав доктор Мантельзак, — Не хочеш прочитати мені віршів про Золотий вік? Шкода, голубе, дуже шкода! У тебе боліла голова? Але, по-моєму, тобі треба було б сказати про це перед уроком, поки я тебе не викликав… Минулого разу ти теж, здається, скаржився на голову? Треба щось робити, Едгаре, а то боюся, що ти відстанеш від класу:;. Тіме, відповідайте ви.

Людерс сів. Тієї хвилини його ненавидів увесь клас. Адже видно, що настрій у вчителя неабияк зіпсувався: мабуть, наступного разу він уже викличе Людерса на прізвище…

За однією з задніх парт підвівся Тім. То був білявий хлопець селянського вигляду з короткими грубими пальцями, одягнений у світло-брунатну куртку. З надмірної пильності він склав кружечком губи, прибравши тим самим безглуздого виразу, квапливо підсунув розгорнену книжку, напружено втупив у неї очі, опустив голову і почав читати, поволі, затинаючись, монотонно, як дитина з букваря:

— Aurea prima sata est aetas…[77]

Тепер уже немає сумніву, що доктор Мантельзак викликає сьогодні не за алфавітом і зовсім не рахується з тим, хто коли відповідав. А як так, то, може, й не викличе Ганно, хіба що доля буде до нього надто неласкава. Ганно радісно перезирнувся з Каєм, потихеньку випростався і почав заспокоюватись…

Раптом Тімові довелось урвати своє читання. Чи доктор Мантельзак погано чув його, чи заходів трохи розворушитися, але він зійшов з кафедри, спокійно перетнув кімнату і, з Овідієм у руках, спинився біля самого Тіма, який непомітно відсунув книжку і тепер стояв цілком безпорадний. Він хапав круглим ротом повітря, дивився на вчителя блакитними, чесними, розгубленими очима і не міг більше вимовити жодного складу.

— Що, Тіме, — сказав доктор Мантельзак, — далі не йде, га?

Тім схопився за голову, витріщив очі, засопів і врешті, безтямно всміхнувшись, мовив:

— Я дуже ніяковію, коли ви стоїте біля мене, пане доктор.

Підлещений доктор Мантельзак також усміхнувся і сказав:

— Ну, то наберіться духу й кажіть далі.

З цими словами він подався назад до кафедри.

І Тім «набрався духу». Він знов присунув книжку, розгорнув її, озирнувся по класу, намагаючись опанувати себе, тоді опустив голову і почав спокійно читати далі.

— Я вдоволений, — похвалив Тіма вчитель, коли той скінчив. — Ви, безперечно, добре приготувалися. Вам тільки зовсім бракує почуття ритму, Тіме. Злиття сусідніх голосних ви засвоїли, але це був не гекзаметр. У мене таке враження, що ви його завчили як прозу… Проте, як я вже сказав, ви приготувалися, зробили все, що змогли, а «хто прагнення і працю об’єднає…». Сідайте.

Тім сів, гордий, весь аж сяючи, і доктор Мантельзак поставив проти його прізвища задовільну оцінку. Але найдивовижніше було те, що тієї хвилини не тільки вчитель, а й Тім та його товариші щиро були переконані, що він справді здібний, пильний учень і заслуговує доброї оцінки. Ганно Будденброк також не міг опертися цьому враженню, хоч щось у його душі й бунтувало проти цього… Він знов почав напружено чекати, кого тепер викличуть.

— Мумме! — сказав доктор Мантельзак. — Ще раз «Aurea prima…».

Отже, Мумме! Слава богу, тепер йому, Ганно, мабуть, уже ніщо не загрожує! Втретє пан Мантельзак навряд чи питатиме вірші, а на новий матеріал він зовсім недавно викликав усю літеру «Б»…

Мумме підвівся. То був високий, блідий хлопець з тремтячими руками, у величезних круглих окулярах. У нього боліли очі, а до того ж він був такий короткозорий, що, стоячи, не міг читати з книжки на парті. Йому доводилося вчити уроки, і він їх учив. Та оскільки він був дуже нездарний,