Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

не свій із переляку. Тут, у велді, де нема кого гукнути на поміч, їх битимуть. Тут немає кому поскаржитись. Адже річ у тому, що вони винні, а насамперед він. Таж це він запевняв решту, коли вони дерлися крізь огорожу, що це не може бути ферма, це просто велд. Він заводій, це його ідея від самого початку, немає нікого іншого, на кого можна було б скинути провину.

Фермер приходить із собакою, німецькою вівчаркою з хитруватими жовтими очима. Знову запитання, цього разу англійською, запитання без відповідей. Яким правом вони тут? Чому не запитали дозволу? Знову треба вдаватися до жалюгідного, дурнуватого захисту: вони не знали, думали, то просто велд. Подумки хлопчик присягається, що вже ніколи не скоїть такої помилки. Вже ніколи не буде таким дурнем, щоб дертися крізь огорожу й думати, ніби все минеться. «Йолоп! — думає він про себе, — йолоп, йолоп, йолоп!»

Фермер, здається, не має з собою ані lat, ані ременя, ані батога. «Це ваш щасливий день, — каже він. Хлопці мов прикипіли до землі й нічого не розуміють. — Ідіть».

Вони очманіло спускаються вниз по схилу, пильнуючи, щоб не бігти, бо бояться, що пес загарчить і, бризкаючи слиною, поженеться за ними, йдуть до велосипедів, які лежать край дороги. Вони нічого не можуть сказати, щоб пояснити цю подію. Африканери навіть не поставились погано до них. Програли в даній ситуації лише самі хлопці.

10

Рано-вранці по Національній автостраді з пеналами і зошитами, а дехто навіть із ранцями на плечах, ідуть до школи кольорові діти. Але це малі діти, дуже малі: на той час, коли доростуть до його віку — десяти-одинадцяти років, він уже лишить школу позаду й піде у світ заробляти на хліб щоденний.

На день народження замість улаштувати урочистий обід хлопчикові дають десять шилінгів, щоб він повів своїх друзів на почастунок. Він запрошує своїх трьох найкращих друзів до кафе «Globe»; вони сидять за мармуровою стільницею й замовляють бананові кружальця та вигадливі шоколадні тістечка. Він почувається, мов принц, розподіляючи отак насолоду, і це частування було б дивовижним успіхом, якби його не псували обдерті кольорові діти, що обліпили вікна й роздивлялися їх.

На обличчях тих дітей хлопчик не бачить ненависті, що її, як він ладен визнати, заслуговують він із друзями, бо ж мають стільки грошей, тоді як у них немає жодної монетки. Навпаки, вони, наче потрапивши до цирку, впиваються видовищем, абсолютно зосередились на ньому і нічого не пропускають.

Якби він був кимсь іншим, він би попросив власника «Globe» — португальця з намащеним брильянтином волоссям — прогнати тих дітей. Таж це звичайна річ — проганяти дітей, які жебрають. Треба тільки скривити обличчя в сердиту гримасу, махнути руками і крикнути: «Voetsek, hotnot! Loop! Loop!» — а потім обернутися до спостерігача — байдуже, приятеля чи незнайомця — і пояснити: «Hulle soek net iets om te steel. Hull is almal skelms». Тобто: «Вони тільки дивляться, щоб украсти що-небудь. Вони злодії». Але, якби він підвівся й підійшов до португальця, що він сказав би? «Вони псують мій день народження, це несправедливо, мені прикро бачити їх»? Хоч би що трапилося, проженуть їх чи ні, вже запізно, на серці йому тепер тяжко.

Він думає про африканерів як про людей, що завжди розгнівані, бо їм тяжко на серці. А про англійців думає, що вони не доходять до гніву, бо живуть за мурами й добре стережуть свої серця.

Це тільки одна з його теорій про англійців і африканерів. Але мухою в меді є, на жаль, Тревельян.

Тревельян — один з пожильців, що мешкав разом з ними в будинку на Лісбек-роуд у районі Роузбанк, будинку, де він був щасливий і де в садочку ріс величний дуб. Тревельян мав найкращу кімнату, вікна якої, йдучи від самої підлоги, виходили на веранду. Він був молодий, високий, приязний, не знав ані слова мовою африкаанс, був наскрізь англійцем. Уранці він снідав на кухні і йшов на роботу, а ввечері повертався й вечеряв разом із ними. Свою кімнату, до якої й так забороняли заходити, він замикав, хоча там не було нічого цікавого, крім американської електричної бритви.

Хлопчиків батько, дарма що старший за Тревельяна, заприязнився з ним. По суботах вони разом слухали радіо — С. К. Фридлендера, що коментував матчі з регбі, які відбувалися на стадіоні «Ньюлендс».

Потім з’явився Едді. То був семирічний кольоровий хлопець з Ідас-Веллі поблизу Стелленбоша. Едді приїхав працювати на них, про це домовилися його мати і тітка Вінні, що жила в Стелленбоші. За миття тарілок, замітання і прибирання Едді мав жити з ними в Роузбанку, де б його годували, а першого числа кожного місяця його матері посилали б поштовий переказ на два фунти і десять шилінгів.

Після двох місяців життя і праці в Роузбанку Едді втік. Він зник уночі, його відсутність помітили вранці. Повідомили поліцію, і Едді знайшли недалеко звідти, він ховався в кущах уздовж річки Лісбек. Знайшла його не поліція, а Тревельян, що привів його назад, без сорому гримаючи на хлопця й тусаючи його, і замкнув його в старій обсерваторії в глибині саду.

Едді вочевидь годилося відіслати назад до Ідас-Веллі. Тепер, коли він перестав удавати, ніби задоволений, він тікатиме при кожній нагоді. Спроба стати служкою не дала результату.

Але, перше ніж телефонувати тітці Вінні до Стелленбоша, постало питання про кару Едді за спричинений клопіт: за виклик поліції, за зіпсований суботній ранок.

Хлопчик зазирнув до обсерваторії, коли відбувалося покарання. Тревельян тримав Едді за обидва зап’ястки і шмагав шкіряним ременем по голих ногах. Батько теж був там, стояв збоку й дивився. Едді заводив і пританцьовував, сльози і шмарклі були всюди. «Я більше не буду!», — кричав він. Потім чоловіки помітили хлопчика й махнули, щоб він вийшов.

Наступного дня зі Стелленбоша приїхали тітка й дядько в чорному німецькому авто «DKW» й забрали Едді до матері в Ідас-Веллі. Ніхто з ним не прощався.

Отже, Тревельян, що був англійцем, бив Едді. Насправді Тревельян, що мав рум’яне обличчя і вже трохи погладшав, розчервонівся ще дужче, коли вимахував ременем і сапав після кожного удару, він розгнівався, наче справжній африканер. Тож як Тревельян укладався в його теорію, що англійці добрі?

Є ще й борг, який він винен Едді й про який не казав нікому. Коли за гроші, подаровані на восьмий день народження, він купив собі велосипед «Smiths», а потім з’ясував, що не вміє їздити, саме Едді штовхав його