Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

на майдані в Роузбанку й вигукував команди, аж поки він раптом опанував мистецтво утримувати рівновагу.

Того першого разу він проїхав широке коло, щосили тиснучи на педалі, щоб подолати піщаний ґрунт, і повернувся до місця, де стояв Едді. Той був збуджений і кричав, аж підстрибував: «Можна я спробую?» Він віддав велосипед Едді. Його не треба було й штовхати, він зрушив з місця, мов вітер, стояв на педалях, і його синя курточка метлялася ззаду, Едді їхав набагато краще, ніж він.

Хлопчик пригадує, як боровся з Едді на галявині. Хоча Едді був лише на сім місяців старший від нього і не більший, завдяки своїй силі, витривалості й цілеспрямованості він завжди виявлявся переможцем. Переможцем, але обережним у своїй перемозі. Тільки на мить, поклавши безпорадного суперника на лопатки, Едді дозволяв собі переможну усмішку, а потім підводився і стояв напівзігнувшись, готовий до наступного раунду.

Під час тих змагань хлопчик усякчас відчував запах тіла Едді, а також його голову з високим, схожим на кулю черепом і густим жорстким волоссям, що впиралося йому в тіло.

— У них міцніші голови, ніж у білих, — казав батько. — Ось чому з них такі добрі боксери. Але з тієї самої причини, — розповідав він далі, — вони ніколи не матимуть успіху в регбі. В регбі треба швидко думати, там не можна бути йолопом.

Була одна мить під час боротьби, коли його губи та ніс уперлись у голову Едді. Він удихнув запах і відчув смак волосся: запах і смак диму.

Щосуботи Едді купався, стояв у тазику в туалеті для прислуги й тер себе намиленою ганчіркою. Хлопчик із братом притягли до крихітного віконця сміттєвий бачок, вилізали на нього й підглядали. Едді був голий, крім шкіряного пояса, що й далі обперізував тіло. Побачивши два обличчя у віконці, він широко всміхався, кричав: «Hê!», танцював у тазику, розплескуючи воду, і не прикривався.

Згодом хлопчик сказав матері:

— Едді не знімає пояса, коли купається.

— Нехай робить, що хоче, — відповіла мати.

Хлопчик ніколи не бував в Ідас-Веллі, звідки приїхав Едді. Він думав, що то холодне й вологе місце. В домі матері Едді не було електрики, покрівля текла, всі завжди кашляли. Виходячи надвір, доводилося стрибати з каменя на камінь, щоб не ставати в калюжі. Які надії має Едді тепер, коли з ганьбою повернувся до Ідас-Веллі?

— Як ти думаєш, що тепер робить Едді? — запитав він матір.

— Він, певне, у виправному будинку.

— Чому у виправному будинку?

— Такі, як він, завжди закінчують у виправному будинку, а потім у в’язниці.

Хлопчик не розуміє, чому мати така зла на Едді. Він не розуміє її лихих настроїв, коли майже без причини під зневажливе ляпання її язика потрапляє геть усе: кольорові, її рідні брати та сестри, книжки, освіта, уряд. Хлопчикові насправді байдуже, що мати думає про Едді, якщо вона не змінює щодня своєї думки. Коли мати шмагає отак словами, хлопчик відчуває, як йому під ногами провалюється підлога й він падає.

Він думає про Едді в старенькій курточці, що зігнувся й ховається від дощу, який завжди падає в Ідас-Веллі, й курить разом з іншими кольоровими хлопцями недопалки. Йому десять років, і Едді в Ідас-Веллі теж десять років. Невдовзі Едді буде вже одинадцять років, а він і далі матиме десять, а потім йому теж виповниться одинадцять. Він завжди наздоганятиме, стоячи якийсь час нарівні з Едді, а потім лишаючись позаду. Як довго це триватиме? Чи позбудеться він коли-небудь Едді? Якщо вони здибаються колись на вулиці, то чи впізнає його Едді, незважаючи на своє пияцтво й куріння марихуани, незважаючи на в’язницю й решту суворих випробувань, чи зупиниться він і крикне: «Jou moer!»[15]?

Хлопчик знає, що цієї миті в будинку з дірявою покрівлею в Ідас-Веллі, скоцюрбившись під смердючою ковдрою, так і не скинувши курточки, Едді думає про нього, і його очі в пітьмі схожі на два жовті прорізи. Але в одному він не має сумніву: Едді буде нещадний до нього.

11

За межами свого кола родичів вони мають мало товариських зв’язків. Часом, коли до дому приходять чужі, вони з братом тікають, мов дикі тварини, а потім прокрадаються назад підглядати й підслухати. Мати бентежиться, чуючи, як щось шарудить. «Просто діти граються», — пояснює вона з удаваною усмішкою.

Хлопчик уникає чемних розмов, бо їхні формули — «Як ся маєш?», «Як тобі подобається в школі?» — пантеличать його. Не знаючи, що треба відповідати, він мимрить і затинається, наче йолоп. Але зрештою він уже перестав соромитися своєї дикості й нетерплячого ставлення до смиренного жаргону люб’язних розмов. 1

— Невже ти не можеш бути просто нормальним? — запитує мати.

— Я ненавиджу нормальних людей, — із запалом відповідає хлопчик.

— Я ненавиджу нормальних людей, — повторює за ним брат. Братові сім років. На його обличчі завжди напружена, нервова усмішка; в школі він інколи блює без ніякої очевидної причини, і його треба вести додому.

Замість друзів вони мають родину. Материні родичі — єдині у світі люди, що приймають хлопчика більш-менш таким, яким він є. Вони миряться з ним — грубим, нетовариським, дивакуватим — не тільки тому, що, не змирившись, не змогли б ходити в гості, а й тому, що і їх виховали дикими і грубими. Натомість батькові родичі не схвалюють ані його, ані виховання, яке дає йому мати. В їхньому товаристві він почувається скутим і, тільки-но йому щастить утекти від них, починає глузувати зі штампів увічливості: «En hoe gaan dit met jou mammie? En met jou broer? Dis goed, dis goed!»[16] Але годі втекти від них: не беручи участі в їхніх ритуалах, нема як відвідати ферму. Тому, звиваючись від сорому, зневажаючи себе за малодушність, хлопчик кориться. «Dit gaan goed, — каже він. — Dit gaatt goed met ons almal»[17].

Хлопчик знає, що батько стає на бік своєї родини проти нього. Це один зі способів, до яких удається батько, щоб помститися матері. Хлопчик ціпеніє від страху на думку про життя, яке чекало б на нього, якби батько керував родиною, це було б життя, сповнене тупих безглуздих фраз, життя, як і в решти людей. Мати — єдина істота, що стоїть між ним і життям, якого б він не витримав. Тож, хоча хлопчика дратує повільність і тупість матері, він чіпляється за неї як за свою єдину заступницю. Він — її син, а не батьків. Він відкидає й ненавидить батька. Він не забуде дня два роки тому,