Читати книгу - "Забута, Галіція Мідвест"

Розділ 15. Лікарня.

Соломія й оком не встигла кліпнути, як опинилася у порожньому коридорі. Вдихнувши знайому їдку суміш запахів медикаментів і хлорки, вона не мала сумніву, що потрапила до лікарні. Соломія уважно оглянула порожній коридор з біло-зеленими стінами.

Відкривши сумку, вона дістала невелике люстерко у срібній рамі. Ще раз озирнувшись довкола, вона тихо прошепотіла до дзеркала, 
— Через простір, через час — відгукнися одна з нас. — Поверхня дзеркала вже звично зашваркотіла мерехтливим білим світлом. За мить вона побачила усміхнене Галине обличчя.

— Дякую за незабутній досвід легкості польоту у порталі, — тихо сказала Соломія.

— Собі подякуй, — останнім часом у Галі з’явилася звичка шкірити зуби. — Це ж ти додала концентрат духу повітруль до стабілізаторів!

Соломія не зрозуміла, чи Галя її звинувачує, чи просто звертає увагу на той факт, що саме концентрат духу повітруль сприяв швидкості переміщення.

— Куди ти потрапила? — Галя втрутилася у її роздуми, намагаючись роздивитися коридор за спиною Соломії.

— У лікарню, здається.

— Ну, звичайно! Можна було б одразу здогадатися, що власниця Мотрі може бути у лікарні.

— Маруся казала? — не втрималася мавка, підколовши подругу. Галя одразу ж набурмосилася і ображено засопіла.

Соломія присіла на одне з крісел біля палати, тримаючи перед собою люстерко.

— І як я маю тут знайти Мотрю?

— Думаю, вона сама тебе знайде, бо саме сюди нас привела.

Не встигла Галя закінчити свою думку, як двері біля крісла, в якому розташувалася мавка, відчинилися, і з палати у коридор обережно вийшла русява жінка середнього віку. На її плечах був накинутий білий халат. Соломія помітила, що в руці вона тримала книжку.

— Знову доведеться втиратися в довіру людині, — прошепотіла у люстерко Соломія і швидко поклала його у сумку.

— Перепрошую, — звернулася Соломія до незнайомки, — ви, бува, не лікарка? — кивнула на білий халат.

— Ой, ні. Я відвідувачка, — відповіла Наталя. Вона не мала бажання продовжувати розмову і вже повернулася спиною до мавки. Соломія не зводила пильного погляду з її спини. Наталя раптом зупинилася і знову повернулася до Соломії обличчям.

— Вам потрібна лікарка? Чи ви також відвідувачка? — спитала жінка. Несподівано вона відчула неабиякий вияв довіри до цієї рудоволосої дівчини.

— Так, я прийшла провідати свого знайомого, але медсестра сказала, що його вже перевели в інший відділ, а чергова лікарка зараз робить огляд, — Соломія ще раз переконалася, що брехня їй давалася дуже легко.

— Ось і довіряй мавкам після цього, — почувся приглушений шепіт Галі з сумки. Соломія міцно притисла сумку до плеча і закрила блискавку.

— Співчуваю, — сказала русява незнайомка, — сподіваюся, що вам не доведеться довго чекати. Вона знову зробила спробу залишити Соломію, але щось заважало їй це зробити. Натомість вона присіла поряд.

— Вибачте за набридливість, — тихим голосом сказала Соломія, — а ви до кого приходите?

— До знайомої. Її збила автівка, — з сумом у голосі відповіла Наталя.

— То це травматологія?

— Ні, це психіатричний відділ, — відповіла Наталя. Їй почало здаватися, що дивна дівчина, наче прикувала її до себе своїм поглядом.

— Психіатричний відділ? — з подивом перепитала Соломія.

— Так. Фізичні ушкодження не становили загрози її життю. Лікарка сказала, що вона відмовляє собі у праві на життя і щастя, — сумно сказала Наталя, — я її розумію, — раптом додала вона, — отримавши звістку про загибель чоловіка, я хотіла хоч на мить втамувати біль. Тому страшенно напилася у місцевому барі, а потім, п’яна, сіла за кермо автомобіля. — Наталя раптово замовкла і уважно подивилася в обличчя Соломії, очікуючи осуду, але окрім співчуття у її очах нічого не помітила. Вона подумала, що потрібно вже йти, бо вона щось занадто відверта з незнайомою людиною, але раптом відчула хвилю тепла та підтримки, яка щільно огорнула її, тому, перевівши подих, продовжила свою історію.

— Я її не збивала. Її вдарив автомобіль переді мною, коли вона переходила дорогу на зелене світло. Я лише подзвонила у поліцію, а той чи та, хто був за кермом, втекли. У мене вилучили права на водіння, буде суд, але це все дрібниці. Добре, що жива ця молода військова, — сумбурно розповідала Наталя.

Соломія здивовано підняла брови. Жінка це помітила і, опанувавши себе, продовжила.

— Так, медсестра мені сказала, бо я відвідую її чи не щодня, відколи Зоряну перевели з травматології до психіатричного відділення. У неї були документи, Зоряна була у відпустці. Родини в Україні, окрім тітки дуже похилого віку, яка мешкає десь далеко, в неї немає. Батько помер, а мати за кордоном. Я приходжу до Зоряни щодня. Ось сьогодні читала їй про Карпати, — вона кивнула на книжку, яка лежала в неї на колінах. — То була Олегова улюблена книжка. Він мріяв, як ми разом поїдемо до Карпат і танцюватимемо танго з духами біля Терношорської Лади на залитій місячним сяйвом галявині. Ми народилися і виросли у Харкові. Якось так склалося, що подорожували іншими країнами, а своєю мало цікавилися. А ви, чи бували ви у Карпатах?

Соломія ствердно кивнула головою, пильно дивлячись Наталі у вічі, обережно поклала свою руку на її. Жінка знову відчула незвичайне тепло, яке йшло від цієї незнайомки і вона, не опираючись, довірила мавці свою таємницю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍