Читати книгу - "Перлина з глибин, Катя Губська"

Розділ 11: Світло в тиші

Храм мовчав. Після вибуху світла і тіней залишився лише шепіт води, що неквапно текла до центрального джерела. Кам’яні стіни, освітлені зсередини м’яким сяйвом, більше не лякали — вони ніби оплакували зниклого друга разом з ними.

Ніхто не говорив. Джейн сіла на кам’яний виступ, притуливши голову до рук. Картан стояв, мов закам’янілий, з опущеними очима. Ейрін притис кулак до грудей і лише мовчки кивнув — прощаючись. Лише Кайла ступала колами навколо джерела, не зводячи погляду з Перлини, яка повільно оберталась у повітрі над водою, немов пульсуючи життям.

— Він... не мав так чинити, — прошепотіла вона. — Я мала...

— Він зробив вибір, — м’яко промовив Ейрін, наближаючись. — Як справжній моряк. Як герой.

Він торкнувся її плеча, і вона не відсторонилась. Вперше між ними не було тіні недомовленості — лише спільна втрата, що зв’язала глибше за будь-яке зізнання.

— Я знала його ще з першого плавання, — озвалась Джейн хрипло. — Завжди мовчазний, але першим ішов у шторм...

Кайла кивнула. Потім повільно простягнула руки до Перлини.

У ту ж мить повітря завібрувало, і з глибини перлини виринуло бачення: мить, у якій Теріс стояв біля іншої берегової лінії — затягнутої туманом. Він усміхався. За ним була жінка в сріблястому одязі, дуже схожа на Кайлу. Її очі світились тим самим світлом, що й перлина.

— Мати... — прошепотала Кайла.

Бачення розчинилося.

— Це пам’ять, — сказала вона, торкаючись перлини. — Перлина зберігає душі. Ті, хто жертвували собою задля інших, залишають у ній частину світла.

Ейрін мовчав. Потім запитав:

— Це те, чому вона так важлива?

— Так, — Кайла зустріла його погляд. — Але вона ще й ключ. До того, що заховано глибше... До серця загубленого материка.

І поки вона говорила, стіни храму знову здригнулись, і під джерелом відкрився новий прохід — спіральні сходи, що вели вниз, у ще глибші шари острова.

Капітан зітхнув.
— Відпочивати ще не час.

* * *

Коли інші вже відійшли трохи далі, аби підготуватись до нового спуску, Кайла залишилась біля джерела. Вода в ньому все ще тихо світилась, відбиваючи її обличчя, втомлене, але прояснене. Її пальці торкнулись краю, немов намагаючись зберегти тепло згадки.

— Інколи здається, що кожен крок відкриває новий біль, — сказала вона тихо, не обертаючись.

— А інколи — нову надію, — відповів Ейрін, підійшовши ближче. — Хоч і боляче, але ми знайшли частину правди. І він... він допоміг нам дійти сюди.

Кайла підняла на нього погляд. Очі її були вологі, але не від сліз — у них горіло світло глибокої, тихої сили.

— Ти не мусиш іти далі, — прошепотіла. — Це мій шлях. Моя кров. Моя перлина.

Капітан торкнувся її щоки — вперше без захисної маски стриманості.
— Але й мій компас уже давно веде за тобою.

Вона не відповіла — просто нахилила голову ближче, поки їхні лоби не торкнулись. У тиші храму, де щойно тремтіла пам’ять про втрату, раптом виникла ніжність. Не клятва, не пристрасть — а спокійна згода. Мить, в якій не треба було більше слів.

Вода у джерелі заблищала, немов відповідаючи на щось потаємне.

— Коли ми знайдемо серце острова, — прошепотала вона, — я скажу тобі все.

— Я почекаю, — відповів він.

А тоді, наче за сигналом, сходи в глиб розкрились остаточно. Світло згасло. І залишилась тільки подорож — туди, де починається найдавніше з усіх сердець.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍