Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"

Нарешті разом

  Я сиділа перед дзеркалом і замріяно розчісувала волосся. На сьогодні в мене заплановано побачення. Перше в житті побачення.
   Раніше мені здавалося, що все це дурниці, а відносини між чоловіком та жінкою не приносять нічого, окрім болю. Аж раптом все змінилося і я прийняла той факт, що не можу постійно від себе тікати.
   Серйозних стосунків, як і до цього часу, я не планувала. Вирішила плисти за течією й облишити всі переживання позаду.
   Ігнорувати потяг до Дена важко, особливо враховуючи те, що він кожного дня росте в геометричній прогресії. Сподіваюся, я не помилилася на його рахунок і він не зруйнує мою довіру.
   Двері до кімнати широко розчинилися. Крізь дзеркало я побачила свою любу гостю, котрою виявилася усміхнена Мілана. Вона тримала в руках щось червоне.
   Дівчина зачинила за собою двері та впевненим кроком рушила до мене.
   — Я досі не вірю, що ми йдемо на подвійне побачення. — Подруга навіть не приховувала радість.
   — А я не вірю, що ти вмовила мене на це. — Я підморгнула їй та повернулася до створення зачіски. — Як гадаєш, хвостик підійде? — Однією рукою зібравши волосся на маківці, ретельно оглядала власне відображення в дзеркалі.
   — Може в Дена запитаємо? — Жартівливо запитала вона.
   Я поглянула на подругу з-під лоба, але втрималася від будь-якого коментаря.
   — Ритуню, тільки не кажи мені що ти образилася.
   — Не буду. — Я показала Мілані кінчик язика.
   Подумки я чудово розуміла грайливий настрій сестри Дениса. Коли вона дізналася про нашу з її братом взаємну симпатію, то по-справжньому зраділа. Ба більше, повідомила, що якщо хлопець образить мене — дуже пошкодує про це. До речі, Богдан, як не дивно, теж її підтримав.
   Непомітно для мене минув майже цілий тиждень... Здавалося, лише вчора був той самий понеділок, коли ми прийняли наш потяг одне до одного й облишили всі спроби боротися з ним. Дозволили часу розставити все по своїм місцям і просто насолоджувалися тим що маємо...
   Цього тижня ми часто розмовляли. Розповідали практично все. Тут необхідно уточнити, що під усім я не маю на увазі подробиці мого нещасливого дитинства. Історію про дядька Степана я переповіла коротко й сухо, без зайвих деталей.
   Ден чудово зрозумів, що ця тема для мене занадто болюча, тож не наполягав. Натомість ми спілкувалися про наші вподобання та мрії, згадували смішні історії та ділилися таємницями. Хлопець врешті-решт, зізнався, що брав участь в боях без правил. Проте він зав'язав з цим, оскільки останній його бій приніс багато проблем. Юнак не уточнював яких саме, але його вираз обличчя був набагато красномовнішим від будь-яких слів.
   — Ти чого завмерла? — Неначе здалеку до мене долинув голос Мілани.
   Я швидко закліпала очима. Намагаючись відігнати від себе спогади минулих днів та втримати фокус на сьогоденні, навіть головою струснула. — Трохи хвилююся. — Я відповіла правду.
   — Тю! Ти ж уже знаєш Дена, то чому хвилюєшся? — Дівчина сплеснула руками від здивування.
   — Одна справа дружні розмови й геть інша — побачення.
   Подруга поблажливо закотила очі. — Не кажи дурниць. По-перше — ви з Деном не незнайомці, по-друге — ви вже цілувалися... Ой, не дивися на мене так. — Мілана клацнула пальцем по кінчику мого носа. — Невже думала, що я не дізнаюся?
   — Богдан?
   — А хто ж іще? Хлопці полюбляють плітки не менше, ніж дівчата.
   Тієї ж миті перед моїми очима виникла досить весела картина. Я уявила як Денис та Богдан попивають зелений чай з  шоколадними цукерками та обговорюють свіжі плітки. А одягнені вони в рожеві футболки й куці штанці.
   — Мілано, навіщо ти мені це сказала? Тепер я не можу викинути з голови цю інформацію. — Заскиглила я.
   — Чай, цукерки та рожевий кежуал? — Подруга ледь стримувала усмішку.
   — Звідки...
   — Я теж бачила цей фільм.
   Ми переглянулися та весело розсміялися.
    — А якщо серйозно, то не ображайся на Бодю. — Сказала Мілана, коли хвилинка веселощів закінчилася. — Він не гірше мене знає Дена... Мій брат не погана людина, але я пам'ятаю яким дурбецалом може бути цей красунчик. Ні я, ні Богдан не бажаємо тобі зла...
   — Міло, та ти що... — Я підсунулася до подруги та поклала голову на її плече. — Я вдячна тобі за все що ти для мене робиш... За твою доброту та чесність... Пройшло так мало часу, а ми вже настільки близькі. Звісно, я не ображаюся. До того ж мені відомо не гірше від інших хто такий Денис Гончарук.
   — Ритуню, такими темпами ти скоро мене перехвалиш і я перетворюся в самовпевнену егоїстку.
   — Не думаю. Для цього, як мінімум, в тебе не має бути серця або ти станеш Поліною Василенко. Хоча... Якщо вже говорити правду, то краще народитися безсердечною. — Мій жарт мав подвійне значення і Мілана зрозуміла це без зайвих уточнень. Вона, м'яко кажучи, недолюблювала колишню Дена й ніколи не втрачала можливості підколоти її.
   — Не будемо про неї. На щастя, у них з Деном нічого не вийшло. Це якраз той момент, коли я рада, що він такий бабій... Ой, вибач... — Подруга прикрила долонею рота. — Я не те мала на увазі.
   — Все добре. Мені відомо про минуле твого брата. — Я безтурботно знизала плечима. — Міло, порадь краще, що мені вдягнути. — Мій погляд благально ковзнув по обличчю дівчини.
   Вона несподівано ляснула себе руками по стегнах. — І як я могла забути? — Мілана, неначе торнадо, кинулася до ліжка на якому лежав червоний пакунок. А я наморщила лоба пригадуючи звідки він там узявся. — Ось. — Протягнула мені пакет.
   Я невпевнено взяла його до рук. — Що це?
   — А ти відкрий і подивися. — Повчально промовила дівчина.
   Мені не лишалося нічого іншого, ніж дослухатися до поради. Отже, я швиденько відкрила пакет та зазирнула всередину. Там лежала чорна тканина.
   Я торкнулася її тремтячими пальцями. На дотик вона була аж занадто приємною.
   Одним різким рухом я дістала тканину з пакета. І ледве стрималася від зачарованого зойку. А дивуватися було чому. Переді мною з'явилася найелегантніша сукня з усіх, які я тільки бачила. Вона мала довгі рукави сіточки, а сама виготовлена з шовку.
   — Оооо... Дякую! — Кинулася на шию Мілани.
   — Ти спочатку одягни, а тоді вже дякуй.
   Подруга повернулася до дзеркала й почала натхненно малювати стрілки на очах. Я крутнулася на місці та квапливо рушила до шафи.
   Всього за кілька хвилин мене було не впізнати. Неначе разом із сукнею змінилася і я.
   До речі, вона сіла просто ідеально. Мілана просто чарівниця, адже змогла так точно підібрати мені розмір, що був ніби з моїх мірок зшитий.
   Я погляну на себе в дзеркало. Звідти на мене зачаровано позирала дівчина у вишуканій чорній сукні, що вигідно підкреслювала всі вигини фігури. Плечі та шия відкриті, а волосся зібрано у високий хвіст. У вухах довгі золоті сережки.
   — Мало не забула. Повернися. — Мілана почала активно махати долонею. — Ось так... — На моїй шиї з'явилася підвіска у формі півмісяця.
   — Яка вона гарна! — Вигукнула я торкаючись прохолодного металу.
   — Ден втратить мову, коли тебе побачить.
   Від цих слів я чомусь розхвилювалася та, здається, почервоніла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍