Читати книгу - "Таємниці старого маєтку, Rada Lia"

Розділ 10

Юриста розмістили у кімнаті для гостей. Артем же в черговий раз ночував в кімнаті Марти.

— І я залишуся зовсім сама? — прошепотіла дівчина, коли вони вимкнули світло.

— Все буде добре. Ніхто тебе не скривдить. — Чоловік пригорнув Марту до себе й поцілував у лоба. Дівчина помітно тремтіла. — Просто на всякий випадок, щоб ти знав. Якщо я помру, то знай що це не я зробила. Я люблю життя.

Артем міцніше притиснув до себе дівчину й шумно видихнув. Так вони й заснули.

 

Вранці чоловік розбудив Марту, коли вже був повністю зібраний й готовий від'їздити.

— Вже їдеш?  

— Так, Дмитро Петрашко чекає на першому поверсі. Наш поїзд через годину, маю йти. 

Він схилився до Марти:

— Не бійся. Ти впораєшся. — Хотів поцілувати її у лоба. Однак дівчина різко повернулася й він торкнувся її губ своїми губами. — Чоловік здригнувся. — Я маю йти. 

Він ще раз поцілував її у губи. Цього разу зумисне. Взяв валізу у руки й вийшов. На секунду затримався у дверях:

— Марто, більшість часу я живу в Празі. Ти можеш приїхати до мене. Якщо хочеш.

Після цього він вийшов.

— Вже їдете, пане? — пролунав голос служниці в коридорі.

— Так, Євгеніє. Це вже не мій маєток. Тут тепер пані Марта повноправна хазяйка. Слухайтеся її та в усьому допомагайте.

На ці слова йому не відповіли. Марта здригнулася. От тепер все тільки починалося. Вона залишилася сам на сам з убивцею. Без підмоги й захисту. Дівчина схопилася за телефон й набрала маму:

— Алло, мам.

— Щось сталося? — голос мами був стурбованим. — Зараз шоста ранку. Ти зазвичай до одинадцятої й не прокидаєшся.

— Просто хочу сказати, що люблю тебе. Я це рідко кажу. Можливо ти не знаєш… але ти моя найближча людина.

— З тобою точно щось сталося. Ти коли додому їдеш?

— Документи вже підписали. Тож днями думаю повертатися. 

Вона поклала трубку й видихнула. Марта застелила своє ліжко, методично розправляючи простирадло. Прийняла ванну. Одяглася. Спустилася на кухню. Вона й не очікувала, що персонально для неї подаватимуть на стіл, тому і не здивувалася, що ніхто не кличе її на сніданок. Однак їсти хотілося. Шлунок відчайдушно бунтував, нагадуючи про свої потреби.

На кухні тинялися Варвара і Євгенія. Остання демонстративно відвернулася.

— Бажаєте чаю чи філіжанку кави?

— Кави, будь ласка, і якщо можна — сир, я бачила, що в холодильнику був.

Служниці перезирнулися. Варвара зверхньо скривилася:

— Якщо пані голодна, то є ще сирні пампушки.

Вона виставила на стіл тарілку з чимось схожим на пончики й налила чашку кави.

— Я це заберу з собою. В кімнаті поснідаю. — Марта взяла тарілку однією рукою, а каву іншою й поспішила вийти з кухні. Коли за нею зачинилися двері, вона видихнула з полегшенням.

Дівчина повернулася до себе й зачинилася на ключ. Вона залишила сирні пампушки з кавою на тумбочці й поспішила до ліжка. Взяла скриньку з листами.

— Залишилося лише два, — прошепотіла. — Я маю дізнатися чим все закінчилося.

 

Олено, душа моя,

Сьогодні… у сварці з матінкою… дізнався.
  Вона вигнала тебе.
  Ти була при надії…

Де ти зараз, Олено?
  Де тебе шукати?..

Серце моє розривається —
  не вберіг тебе, не став щитом…
  А ти мені писала —
  щоб тікав із тобою, щоб не залишав.

Повір — я не знав.
  Твій лист — він не дійшов.
  Я б пішов за тобою, хоч на край світу.
  Хоч крізь сніг, крізь гори, крізь людей,
  аби тільки ти була в безпеці.

Прости.
  Благаю — хоч подумки, хоч уві сні — прости.

Твій, навіки,
  Дем’ян

— Он воно як. Значить він не прийшов, бо не знав. 

Вона потягнулася до останнього не прочитаного листа.

 

Олено…

Вже рік, як тебе немає.
  І щоночі я питаю себе: де ти?..
  Чи жива?..
  Чи тепла в тебе хата?..
  Чи посміхається наше дитя?..

Ти б, мабуть, зненавиділа мене,
  якби дізналася, що я взяв шлюб з Аделією.
  Прости. За слабкість. За мовчання. За те, що не вистояв.

Це було для родини, для спокою матері.
  Та серце моє — не з нею.
  І не було жодного дня, коли я її любив.

Моє серце — з тобою.
  І завжди буде.

Я думаю про тебе щоденно.
  І про дитину нашу — ту, якої я, може, ніколи не побачу.
  Але люблю. Любитиму вас обох — до самої смерті.

Твій навіки,
  Дем’ян

 

Очі Марти наповнилися слізьми:

— Тут шкода всіх — Олену, яка вимушена була тікати й ростити дитину сама; Дем’яна — який все життя страждав за Оленою й взяв шлюб за угодою. Навіть дитину шкода, яка жила без батька і в скрутних умовах.

 

Вона встала з ліжка, підійшла до тумбочки й взяла сирну пампушку. Та не встигла й один раз відкусити, як почула тихе з-за стіни:

— Ма-арто.

Тремтячою рукою дівчина поклала пампушку назад. 

— Чого ти хочеш від мене? Відчепися уже! — її голос звучав перелякано.

— Ма-арто, — знову пролунало з-за стіни.

У відчаї дівчина відчинила двері з кімнати й побігла до східців. Позаду лунали кроки. Марта різко повернулася й побачила перекошене від злості обличчя Євгенії. Служниця збиралася штовхнути Марту. Однак та встигла ухилитися й схопити нападницю за руки. Не дивлячись на худобу, Євгенія виявилася напрочуд сильною. Вона притисла Марту до поруччя, намагаючись скинути вниз. В той момент, коли сили стали покидати дівчину, внизу почулося якесь возіння й шум. Наступної миті двоє поліцейських відтягли Євгенію.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍