Читати книгу - "Світ без назви, Дмитро Деркаченко"

Дивно й те, що Артем, споглядаючи моторошну картину руйнації, не відчував страху й тривоги, а навпаки заспокоювався. Він, здавалося, позбувався чогось непотрібного, зайвого, якогось тягаря. Втім, виразити це почуття словами Артем не міг, а образи, що буяли всередині, були надто швидкоплинні та невловимі. Тим більше, голова все ще боліла, заважаючи впорядковувати думки й емоції.

– Надзвичайно, – тихо сказав Кубик, який зачаровано дивився вдалечінь. – Сюди варто було потрапити хоча б для того, щоб побачити це!

– Не кожного дня бачиш кінець світу, – погодився Артем і відійшов від вікна.

Небо вже гуркотіло без упину. Його батожили блискавки, сполохи яких стали ледь не єдиними джерелами світла, адже сонце майже згасло. Земна твердь перестала існувати. Башту оточували ширяючі острівці різних розмірів. Мабуть, і сама башта зараз пливла у просторі на одному з таких острівців.

– Що далі? – спитав Артем, звертаючись чи до Кубика, чи до всесвіту, чи сам до себе. – Невже це кінець?

Надія згасала разом із сонцем. Як можна залишитися в живих, коли світ руйнується? Як вибратися звідси? Невже весь шлях марний?

– Пропоную ще раз оглянути всі поверхи, – Кубик виглядав розгублено. Видно було, що він геть не розуміє, що робити і як допомогти Артему.

Інших варіантів у них не було. Треба діяти, бо топтання на одному місці ніяк не збільшувало шанси на порятунок. Кубик подав приклад: рушив до сходів. Артем – за ним.

– Артеме, – почулося за спиною хлопця. Майже нечутний, невагомий шелесткий голос на мить заглушив громову симфонію апокаліпсису.

Артем озирнувся. На нього дивилася чорна безодня.