Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава 15: Неочікувана допомога

— Наскільки серйозно? — стурбовано запитала я.

 — Не знаю, я його не бачила.

 Пан Освальд допоміг йому дістатися до кабінету і попросив мене занести цілющі мазі, — Клариса винувато опустила очі. — Але я сподівалася, що ти не відмовишся і сама йому їх віднесеш, а я вже побіжу до лікувального крила. 

Як я могла відмовити? Ректор хоч іноді поводиться як… абсолютно нестерпний тип, але він щойно врятував студентів та викладачів від вибуху неконтрольованої сили Стюарта. Клариса лагідно поплескала мене по руці та поспішила піти, а я, міцно стиснувши кошик у руках, вийшла в коридор і попрямувала на перший поверх. 

Перед самими дверима до кабінету я пригладила волосся, поправила комірець сукні й тихо постукала. Раймонд Дейлар сидів у кріслі, розгорнувши його спиною до дверей. Я делікатно покашляла в кулак і промовила: 

— Пане ректоре! Клариса попросила мене занести вам цілющі мазі, вона побігла в лікувальне… Він повільно розвернувся до мене, і я розгублено закінчила: — … крило. Полум’я зачепило лише лівий бік, тому шкіра на обличчі, шиї та плечі була яскраво-червона. Обгорілі залишки сорочки звисали чорними шматками. Здавалося, що волосся теж трохи обпалене, хоча не так сильно. Це, мабуть, боляче до жаху. І виглядає не менш страшно. 

Я усвідомила, що стою, мов кам’яна, роздивляючись ректора, замість того щоб допомогти, і метушливо сказала: 

— Подивімось, що приготувала Клариса. Поставивши кошик на стіл, я зняла з нього серветку і побачила все необхідне: знезаражувальний розчин, марлю і мазь від опіків. 

— Вам допомогти, чи впораєтесь самі? — несміливо спитала я, не знаючи, куди подіти руки від ніяковості. — Ага, допоможи, — з насмішкуватою ноткою відповів ректор. Ну що це за людина? Я прийшла допомогти, а він знову говорить так, наче я йому щось винна! Хоча… в принципі винна. За притулок, роботу і все інше. Я стримала різку відповідь, що вже рвалася з вуст, і якомога спокійніше сказала: 

— Скажіть, що потрібно зробити, я все виконаю. 

— Прямо все, Ізабелло? — знову той самий тон. Може, йому не так уже й боляче, якщо він здатен на сарказм? Видно, за моїм обличчям він зрозумів, що перегнув палицю, і додав: 

— Допоможи зняти сорочку, тільки обережно — здається, місцями вона прилипла до шкіри. Я широко розплющила очі. Якось я зовсім не очікувала, що мені доведеться обробляти його рани. Я ж не цілителька! Я цього не вмію! 

— Давай, Ізабелло, не тягни, — підбадьорив він. — Я б і сам справився, але не дотягуюсь. Я тебе не вкушу, зрештою! Він підвівся з крісла й застиг в очікуванні. Глибоко зітхнувши, я наблизилася до нього і тремтячими руками потяглася до вцілілих ґудзиків. У житті я ще ніколи не розстібала щось настільки обережно, боячись випадково смикнути тканину і завдати болю. Обережно витягуючи краї сорочки з чорних штанів, мені довелося на мить завести руки йому за спину, що виглядало так, ніби я його обійняла. Від його тіла йшло тепло, ніби вогонь усе ще палав поруч, і я поспішно відскочила, намагаючись приховати своє збентеження.

Праву руку я швидко звільнила від рукава, а з лівою довелося помучитись: тканина дійсно прилипла до шкіри. Я зволожила її знезаражувальним розчином і знімала обгоріле шматками. Було дуже ніяково від того, що мені доводиться торкатися його оголеної шкіри й бути настільки близько, що я знову відчула аромат його одеколону, перемішаний із запахом спаленої тканини. Поки я копирсалася, ректор ніяк не показував, що йому боляче, хоча м’язи на грудях злегка здригалися, коли я знімала черговий шматок сорочки. 

— Потерпіть, — майже благально прошепотіла я. — Мені не подобається завдавати вам болю, але іншого виходу немає. Зараз закінчу, і ви трохи відпочинете. 

— Це ти так червонієш, що з тебе можна багаття розпалити? — раптом спитав ректор. 

— Я не червонію, — відповіла я й відчула, як палаю ще дужче. 

— Тобто червонію, але… мені просто жарко, от і все. Він усміхнувся: 

— А може, ти просто вперше роздягаєш чоловіка, Ізабелло?

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍