Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава 14: Нещасний випадок

Ректор Академії Арканум, Раймонд Дейлар, у ту ж мить опинився поруч із Патріком, кинувши мені на ходу: 

— Йди до себе й не виходь, поки не покличу! 

Я обережно вийшла в коридор, і мене одразу ж підхопив під лікоть чоловік у чорному, швидко повівши вперед із короткою командою: 

— Не зупиняємось, прямуємо до кімнати. Без дозволу — не виходити! 

Я навіть не встигла отямитись, як він вже тягнув мене до сходів, де передав іншому чоловікові. Той супроводив мене до кімнати.

 — Що відбувається? Чому мені потрібно сидіти в кімнаті? — намагалася дізнатись я, та у відповідь отримала лише ввічливе мовчання. Заштовхавши мене всередину, чоловік крикнув комусь у коридорі: 

— По троє на поверх! Інші — на стадіон! Я ледь прочинила двері, щоби виглянути, як мене грубо, без жодного вибачення, виштовхнули назад і зачинили двері. 

— Сидіть тихо, пані Ізабелло, — пролунав чоловічий голос. — Щойно все завершиться — зможете вийти. Мені нічого не залишалося, як розгублено впасти на ліжко й чекати. Стадіон... Чоловік сказав, щоб решта йшла на стадіон! Я підскочила до вікна й відсмикнула штори. Видовище за вікном змусило мене відсахнутися з жахом. По полю бігла людина, охоплена полум’ям. Група студентів ховалася за трибунами від язиків вогню, що виривалися з рук цієї нещасної істоти на кілька метрів. Але, видно, врятуватись вдалося не всім: кілька тіл лежали на землі без руху, без ознак життя. Отже, це і був той самий Стюарт, про якого говорив Патрік — той, що підпалив однокурсників. За кілька хвилин із будівлі потягнулися постаті — я впізнала викладачів академії. Вони просувались повільно, пригнувшись, намагаючись дістатися до трибун, очевидно, щоби вивести студентів із поля. Перший із них, який очолював групу, відірвався від інших, став навпроти охопленого вогнем Стюарта й, обхопивши голову руками, завмер. Полум’я кілька разів дісталося до нього, але він не ворухнувся. Видно, це був сам ректор. Спочатку я не зрозуміла, що він робить. Та коли Стюарт на повному ходу врізався в невидиму стіну, все стало ясно. Його замкнули на полі — ,, так само як і мене в академії. Полум’я більше не доходило до трибун — натикалося на бар’єр і відскакувало назад у бік Стюарта. Я так нервувала, що навіть не помітила, як покусала губи до крові, переживаючи за всіх одразу. Найбільше лякала думка, що Стюарт просто згорить живцем. Людина не може довго витримати у вогні без наслідків. Це було нестерпно — й дивитися, й відвертатися однаково не вистачало сил. Поступово Стюарт усе частіше врізався в бар’єр, ніби вогняне кільце стискалося навколо нього. Полум’я слабшало. За кілька хвилин він, вигорілий і виснажений, впав на землю й завмер. Я видихнула з полегшенням. Патрік — я легко впізнала його по зросту — спритно стрибнув на трибуну й почав виводити студентів. Інші викладачі кинулися до поранених — очевидно, оцінювали їхній стан.

 Раймонд Дейлар, ректор, із видимим зусиллям опустив руки й похитнувся. Я тихо зойкнула, боячись, що він впаде, як і Стюарт, але він утримався на ногах і пішов допомагати іншим. Я, ледве стоячи на ногах, відійшла ...
Я відійшла від вікна й знову опустилася на ліжко, замислившись. Я дещо чула про дар вогню — кажуть, він один із найрідкісніших і найнебезпечніших. Його носії зазвичай мешкали десь у віддалених місцинах, якомога далі від людей, бо їм було складно контролювати стихію й не завдати шкоди оточенню. А бідолашний Стюарт жив серед студентів... Це був дуже ризикований крок з боку ректора Раймонда Дейлара — приймати його до Академії Арканум. Хоча, якщо юнака навчать контролю, він зможе зробити блискучу кар'єру на службі у Його Величності. У двері постукали, перервавши хід моїх думок. Я відчинила — на порозі стояла Клариса з кошиком у руках, накритим білою серветкою. 

— Ізабелло, люба, — звернулась вона лагідно, навіть не заходячи в кімнату. — У мене до тебе невеличке прохання. 

— Звісно, Кларисо, я зроблю, що зможу! — відповіла я, одразу насторожившись. — Зараз майже всі допомагають у лікувальному крилі. Постраждалих студентів дуже багато. І бідолашний Стюарт досі не прийшов до тями. Я зараз йду туди, допомогти з доглядом. А ти, будь ласка, віднеси це панові ректору, — вона простягнула мені кошик. 

Я автоматично взяла його в руки й спитала: 

— А що всередині? Мені потрібно щось зробити? Клариса глибоко зітхнула: 

— Тільки не лякайся, добре? Пана Раймонда серйозно обпекло…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍