Читати книгу - "Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер"

–Агов? Там хтось є. Треба вибити двері.– цей голос ніби виринув кошмару, що мучав його роками.

Голос із коридору, змішаний з відлунням паніки.

–А що, полякалися? Нічого, скоро ми вас врятуємо.

Глузливий тон. Хтось верескнув.

–А, ну закрий рота!

Постріл. Удар. Крики. Знову грюкають у двері і смикають ручку. У Аарона здригнулися руки. Тремтіння стало неконтрольованим. Він майже не бачив екрану, розмитий від поту й страху. Але він знову натиснув клавішу.

Ще один шанс.

ENTER

Секунда напруги.

access_code = "SIMULATION_OVERRIDE"

door = Door()

door.unlock(access_code)

Двері клацнули. Замок знято. Колеги обступили Аарона, припинивши стукати. Гаразд, з цієї божевільні він вибереться, але що в коридорі? Варто було Аарону дописати код, як звуки зовні зникли, але чи можна цьому вірити?

–З дороги!–кричав він колегам.

Та вони не йшли, вони стояли довкола, звужуючи кільце, доки Аарон не відчув нападу клаустрофобії. Не стало повітря, він почав битись, штовхатись і, лиха прикупивши, нарешті протиснувся крізь натовп. Спотикаючись, він побіг до дверей і навалився на них. Аарон вислизнув у коридор, адреналін гнав його вперед. Він вибіг з божевільного залу кодувальників – але що чекає його далі? Кілька секунд він, притискаючись до стіни оглядав місцевість. Зрозумівши, що нікого зовні не було, він впав на підлогу і намагався відновити дихання. Він витер спітніле обличчя футболкою, піднявши її нижній край, і тяжко зітхнув. Де б не був той клятий Патрик, від його води Ааарон зараз би не відмовився.

 Тремтіння потроху відступало. Аарон повернув собі можливість дихати рівно і підвівся. Двері, крізь які він вийшов зникли. Він опинився у іншій кімнаті, що більше нагадувала коридор. Підлога була дзеркальною, стін неначе і не було, пустий темний простір, стеля була надмірно білою з підсвіткою, яка змушувала очі закриватися. Що ж, він має шукати наступні двері. Легше простого. Ніяких ілюзій, він прийшов перемагати. А те, що сталось в кодувальній буде його страшною таємницею. Ніхто не знатиме, що він мало не помер зі страху. Це просто дурна симуляція.

–Треба буде відгамселити того виродка ботана. За те, що написав таку дичину.– хмикнув Аарон і сама можливість бачити писок сценариста розквашеним підняла йому настрій.

Йшов він довго, вже остаточно заспокоївся і та ілюзія, з якою він стикнувся вже його не турбувала, ніби то був страшний сон який забувся вранці. Він йшов собі, мало не наспівуючи, а дверей все не було. Схоже він має знайти ботана, лише той дурник знає сюжет. Потрібен план. Але симуляція була не такою, як він звик. Замало фарб, немає НПС, лише чорне, біле, пусте. Це все викликало якусь занепокоєність. Звичайно симуляція відбудовує бекграунд згідно до особистості та морального стану гравця, але ж їх тут п’ятеро. Невже у всіх в голові твориться таке? Навіть у того вічновеселого Адама? Схоже з назвою свого клубу вони не помилились. Бо підбитий катафалк у цих локаціях мав би достатньо органічний вигляд. Аарон прискорився, помітивши двері, що виднілись вдалині. Поки що весь його шлях будувався на трьох прохідних кімнатах. Першою, кого він знайшов була Скарлет. Вона стояла за скляними дверима і смикала ручку.

–О, здоров, Абрамс. Я б допоміг, але мені начхати.

–Відійди, вишкребку.– здійнявши лопату, заявила вона.

Аарон інстинктивно відскочив вбік. Скарлет змахнула лопатою і одним ударом вибила скло. Тоді вставила лезо лопати між замком і наличником і підважила. Двері скрипнули, але не відкрились. Тоді вона зробила те саме з боку скоб а тоді швидко і сильно вдарила ногою по замку. Двері пронизливо скрипнули впавши на підлогу.

–То як воно, довбодятле?– спитала вона, склавши ручку лопати і закріпивши її на поясі. Аарон відмітив про себе, що це виглядало достобіса безглуздо і може, геть трошечки, круто. Але він ніколи цього б не визнав.

–Ти, бляха винесла скляні двері лопатою, бо ті тобі, бачте, не відкривались, і питаєш мене як воно?

–Схоже так і було. –знизала плечима вона.–Ти знайшов план?

–Поки ні.

–А ти його за запахом шукаєш чи що? На який ляд тобі ноутбук?

–Так просто його не знайти, дурепо. Треба рухатись прохідними кімнатами і ніби відходити ближче до стіни.

Скарлет зазирнула вбік, вузька стежка, що прямувала від дверей на початку і до дверей наприкінці кімнати, здавалась єдиною підлогою, за цією смужкою була суцільна темрява.

–Що ж, після тебе.

–Ти ж не думаєш, що ми підемо разом?– хмикнув Аарон.

–Ми ж домовлялись рухатись гуртом.

–Ні, це ви з ботаном і хмаринкою домовлялись. До речі де вони?

–Саме їх шукаю.

–Схоже ти забула, який вони мають вигляд, я нагадаю: один косий зануда, а другий гарненький вічнощасливий йолоп.

–О, ти вважаєш Кларка гарненьким? Я йому перекажу, може зводить тебе на вечерю.