Читати книгу - "Усі царства іншого світу, Лариса Лешкевич"

Глава 34 Те, чого не буде, частина 1

Веда нічого не побачила. Вчепившись у руку Х’ярго, вона стрибнула в порожнечу, що клубочилася звивинами чорного туману. На мить відчула себе поза часом і простором, а потім до неї прорвалося тихе світло, і туман розсіявся.

Веда не знала, куди їх приведе портал, подумала, що знов до квартири Гната, і помилилася. Крізь шматки туману побачила вона власну спальню.

Вікно виходило на південний схід, і за дахами будинків уже розгоралася рожева смуга літнього світанку.

Широке ліжко не було заправлене, а залишалося таким, яким Веда його кинула в день концерту майже двадцять днів тому.

На ліжку, поруч із подушкою валявся телефон, комп'ютер і зарядка.  Рюкзак, куди Веда складала речі, збираючись до Вікторовича, сиротливо притиснувся до кута кімнати. Одяг, який вона брала з собою, щоб переодягнутися, лежав там же, на підлозі.

Забрати рюкзак із маєтку міг тільки Гнат. Отже, після її зникнення він приїхав до неї додому і недбало витрусив усі речі. Навіщо?

Веда розгублено подивилася на Х'ярго, потім повільно наблизилася до ліжка і взяла телефон у руки. Він був розряджений.

Веда кинула телефон, схопила ноутбук і заметушилася по кімнаті, абсолютно не знаючи, що їй тепер робити. 

Серце страшенно калатало, очі різало від сліз, але плакати вона не могла. Власна квартира раптом позбавила її всіх сил і здібностей, набутих за час нелегкої подорожі.   

І вона знову відчула себе маленькою дівчинкою, яка зірвалася з даху дев'ятого поверху і відчайдушно намагається зачепитися за що-небудь, нехай навіть за повітря, щоб не впасти, не розбитися на смерть.

Х’ярго зупинив її, лагідно втримавши за плече, узяв з руки ноутбук і поклав на стіл.

– Мені здається, у мене більше нічого немає, навіть самої себе... ні там, ні тут, – тихо промовила Веда, щосили стискаючи його долоню.

– Це всього лише наслідки переходу. Ти вже не належиш світу людей, але й Зальгару ти теж ще не належиш. Тому твоя пам'ять мовчить, душа страждає, а серце не розуміє, як йому битися. Цей день потрібно просто пережити.

– Ти правий! – після недовгого мовчання сказала Веда, – а  ще я маю відновити старий зв'язок, щоб потім обірвати його.

Вона поставила телефон на зарядку. За хвилину екран блимнув і загорівся.  Веда ввела всі пін-коди, і коли робочий стіл завантажився, побачила в рядку повідомлень і дзвінків безліч непрочитаних і неприйнятих.

Після п'ятнадцятого червня по кілька разів на день дзвонив Борик, дзвонили інші учасники групи, а також п'ять разів дзвонив Олександр Вікторович, а Мілена завалила її повідомленями.

Веда байдуже зсунула плечима і поклала телефон на підвіконня.

– Нам потрібно дочекатися сонцестояння. Після цього багато що стане таким, яким і має бути, – сказав Х’ярго.

– Як ми потрапимо до хранителів переходів? Ти казав, потрібно щось довершити...

– Можливо, і не знадобиться.

– А якщо мої родичі побажають увірватися сюди?

– У них недостатньо сил. Вібрації цього світу не збігаються тепер з вібраціями Зальгара, тому прояв магії в ньому майже неможливий.

– Майже... це означає, шанс є?

– Безумовно.

– Раптом, вони зуміють ним скористатися? Я не хочу, щоб постраждали звичайні люди.

– Ніхто не постраждає.

– Тоді я піду у душ, – сказала Веда так просто, немов і не було тих днів, коли вона блукала іншим світом, – і переодягнуся, а потім приготую каву.

– Не хвилюйся, люба, – так само спокійно, по-домашньому відповів Х'ярго, – Каву я сам приготую. Іди в душ, – і, нахилившись, легенько поцілував її в голову.

Вона торкнулася його плеча, немов боялася обпектися. Вона любила його так, що їй і дихати було боляче. Коли і як це сталося, Веда не розуміла та й не хотіла  у тому  розбиратися.

Усе, що зараз перебуває перед нею, скоро залишиться в минулому, а Х'ярго – це майбутнє,  це свобода, життя та  любов...

Нашвидкуруч помившись, вона обтрусила від води коротке волосся і, загорнувшись у рушник, увійшла до кухні.

Х’ярго стояв у тіні штори, що закривала його від яскравого сонячного світла. Він простягнув їй чашку гарячої кави.

Але тільки-но вона зробила ковток, як із кімнати пролунав різкий і оглушливий дзвінок.

Пальці затремтіли, і чашка вислизнула з рук. Кава розлилася по підлозі.

Веда кинулася в кімнату, потім також різко зупинилася. Вона не хотіла відповідати, але все ж відповіла, побачивши, що телефонує Борик.

– Ведка, ну нарешті! – прокричав той у слухавку, – ти що, у пекло провалилася? Навіть телефон вимкнула... Ми вже в поліцію збиралися дзвонити!

Голос його був злим і, як здалося Веді, переляканим.

– Я щойно повернулася, – спокійно відповіла вона, вирішивши дотримуватися версії, яку запропонував Гнат, – Хіба тобі Гнат не сказав, що мене немає в місті?  Він мав би сказати.

Хьярго встав у дверному отворі, спершись плечем на одвірок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍