Читати книгу - "Дівчата з 13-ї вулиці"

Мріяла, щоб він повів її в якесь гарне місце, у кіно, до парку чи на морозиво, цілував її й говорив, що кохає. Вона ладна була піти за ним на край світу.

І нарешті це сталося: вони зустрілися на сходах до льоху. Клаудія пішла по картоплю, він, ніби про щось там із нею балакаючи, спустився слідом. Спершу цілувалися. Від нього пахло пивом і сигаретами, він здер з неї блузку й почав м’яти груди, трохи здивований, що дівчина не опирається. Усе тривало якісь дві-три хвилини. Зробив своє й вийшов, наче за ним хтось гнався, а Клаудія залишилася з болючою промежиною, кровотечею й сотнею питань, на які він ніколи не відповів.

Зося геть не змінилася. Той самий колір волосся, той самий стиль одягу, легенька усмішка. Проте вони вже знали, що за цією усмішкою криється. Як вона впливає на дорослих, зате дратує однокласників. Іще перед першим семестром усі збагнули, що Зося стане для них вічним докором сумління. Вона уособлювала все, чим не були вони самі: ввічлива, без поганих звичок. Зося ніколи не прогулювала уроків, завжди готова до занять, старанна. І якщо Агаті все-таки пробачали її жахливий характер, який містився в межах певної норми, то Зосю просто не терпіли! Не можна бути в усьому досконалою! Зрештою, що значить досконалою? Якщо існують певні норми нормальної поведінки, то коневі зрозуміло, що до школи приносять не морквяний сік, а кока-колу (краще «лайт») або «Ред-Бул», що на великій перерві в автоматі купують батончики, а в крамничці навпроти — чипси, а не їдять принесену з дому канапку із сиром на чорному хлібі, та ще й загорнуту в папір! Хто ще нині загортає канапки в папір?!

Протягом усього першого класу Зося жодного разу не прийшла в туфлях на підборах чи в обтислій блузці. Одягалася вона доволі потворно, тому дівчатам не було з нею про що говорити — звісно, якби котрійсь із них спало на думку зглянутися над нею. Проте ніхто не збирався цього робити. Іноді перестрівали її в тубзику, коли Зося намагалася пройти в клубах диму від сигарет однокласників. Дівчина уникала цього, як могла, бо не була настільки дурною, щоб не відчувати їхніх сповнених презирства поглядів. Зрештою, сама напросилася. Вона не пасувала до решти, мабуть, таким був її спосіб життя.

Якщо хтось протиставляється всім, то він, певне, або дуже сильний, або дуже дурний. Подумати лише — її навіть обрали старостою в першому класі! Цього року вони такої помилки не зроблять. Тоді, рік тому, вони були просто заляканими шестикласниками початкової школи, які щойно перейшли до гімназії. Отож цього разу задля сміху оберуть Клаудію. Проголосує більша частина класу. Класна керівничка буде в шоці:

— Чим вам не подобається Зося? — запитає вона.

Нічим.

Вони просто її не люблять.

Агата ненавидить, коли приходять гості. Оті всі тіточки й бабуні, які без угаву цвірінькають, куйовдять їй волосся й вимагають ніжностей. Але це, здається, не гості? Біля довгого порожнього столу сидять кільканадцятеро мовчазних, заціпенілих чоловіків. У чорному вбранні, пальтах, капелюхах, вони невидющими очима втупилися в порожнечу, немовби чекають на щось. І зовсім не звертають уваги на голу дівчину з довгим світлим волоссям, яка сидить навпроти Агати.

Агаті незручно, що дівчина зовсім гола, а та мовчки й незворушно дивиться на них. Агата хоче щось сказати, але голос застрягає в горлі, вона намагається підвестися, але тіло відмовляється слухатися. Вона може лише нажахано роздивлятися приміщення, безпорадно шукати допомоги. От якби зрозуміти, що це за місце і як вона тут опинилася, але велетенська світла зала, позбавлена дверей і вікон, не дає жодної відповіді.

«Невже я померла? Коли це сталося?» — думає вона, але це дурниці, бо Агата не пригадує, щоб хворіла, не може вишпортати з пам’яті жодного нещасного випадку і, нарешті, уві сні знаходить спокій: це їй сниться. Знову сниться ця світловолоса дівчина.

Що це значить?

І чи сни взагалі мають якесь значення?

Клаудія затягається сигаретою й, різко розмахуючи руками, силкується скерувати дим у бік вікна. Мати нюшкує як пес, знову буде скандал. Але Клаудія давно не переймається цими криками. Зрештою, вона досконало оволоділа методом роззброєння. Навіть відчуваючи бозна-яку відразу, пересилить себе й кинеться матері на шию:

— Ой, як добре, що ти прийшла! Пригорни мене! — лащиться до матері, здатна домогтися всього й втюхати найбільшу дурницю. — А пам’ятаєш, як я була твоєю маленькою донечкою? — і так далі, аж до нудоти.

Власне, матері лише цього й треба. Та іноді вона налаштована трохи погиркатися. Може, їй здається, що в цьому полягає виховання? Тоді доводиться складніше, але Клаудія однаково допне свого. Вона ніколи не розповідає про себе правди, заради материного власного добра. Зрештою, про що з нею говорити: вона завжди втомлена після безкінечних нічних чергувань і перед роботою в приватному будинку для літніх людей, постійно невиспана. Власне, мати тільки й мріє лягти під ковдру. Життя доньки мало її цікавить. Поспить трохи чи й ні, і знову кудись біжить. Ніколи її немає. То й добре.

Клаудія пшикає в кожен куток аерозолем із запахом конвалії, щоб притлумити запах тютюну. Їй удається це зробити буквально в останню мить, бо за кілька секунд мати дзвонить у двері. Нав’ючена торбинками, з обличчям страдника, що йде на шибеницю, вона стоїть у дверях, дивиться на доньку змученим поглядом і зітхає, не промовивши ані слова, зате, мабуть, подумавши про купу брудного посуду в раковині, незастелені ліжка й суп, який треба приготувати.

«І чому в ній узагалі немає радості життя? — думає Клаудія. — Вона виглядає такою старою, мала би якось собою зайнятися!»

Марія Кліщ знімає черевики й заносить покупки до кухні. За нею тягнеться неприємний, різкий лікарняний запах.

— Важке чергування? — чує вона.

Невідомо чому, питання здається їй недоречним. Кожне чергування важке. Особливо в хірургії. Донька медсестри не повинна про таке запитувати. Мати вже відкриває рота, щоб відповісти, проте лише киває головою.