Читати книгу - "Дівчата з 13-ї вулиці"

— Ти кудись збираєшся? — запитує доньку.

Клаудія згадує про кліпсу й квапливо її знімає.

— Е-е-е, ні. Я просто приміряла.

Мати не любить, коли отак виряджаються без причини. Найкраще, якби донька одягла фартуха й стояла біля плити. Але Клаудія не дозволить загнати себе до баняків, немає чого псувати їй життя, оце вже ні!

Щойно мати схилить голову на подушку, дівчина тихенько вислизне з дому й поїде до «Променаду».

Зося захоплено дочитує «Помсту». Їй трохи шкода, що немає кому розповісти про свої враження. Бо «Помста» їй, справді, дуже подобається! Читаючи, дівчина уявляє собі героїв, їхні рухи, жести. Кожна роль — наче подарунок для актора. Удома її ніхто б не зрозумів, тут цінують лише конкретні речі, а точні предмети вважаються пріоритетом.

У школі тим більше не можна ні з чим вискочити. На кожному кроці ти немов під обстрілом. Однокласники сприймають твої вчинки неадекватно, і навіть, коли на уроці відбувається щось цікаве, краще приховати своє справжнє ставлення, інакше рано чи пізно все окошиться проти тебе.

Зося поступово опановує шкільну стратегію й тактику. Рік вона вже змарнувала, бо вірила тому, чому вчили її батьки, мовляв у колективі можна бути собою. Цікаво, звідки вони це знають, бо сама Зося в першому класі гімназії мала не одну нагоду переконатися, що таки не можна. Вона занадто повільно пристосовується до класу. Мабуть, не така вона гарна актриса, як їй самій би хотілося. Проте одне не конче означає інше; якби так було, жоден актор не міг би говорити правду, а більшість її однокласників має неабиякий талант.

Зося ще не знає, чи має талант вона сама. Поки що це лише несмілива мрія, яка поволі зроджується, проростає, як пагін на неродючому ґрунті. Зося вирішила, що відразу на початку вересня потай від батьків запишеться до театрального гуртка. Торкається долонями розпашілих щік і тремтить від думки, що оце вперше в житті ступила на стежку брехні й не уявляє, куди вона її заведе.

Зося думає про наслідки, бо знає, що кожний вибір спричиняється до різних, іноді непередбачуваних, наслідків. З одного боку, хочеться довідатися, чи є в неї талант, записатися до шкільного театру, грати ролі, бодай другорядні, з іншого — вона боїться, що не впорається, і рано чи пізно батьки про все довідаються, і їй доведеться стати до бою із сильнішим за себе ворогом.

Дівчина здивувалася, бо вперше подумала про батьків як про ворогів. Розуміє, що кривдить їх цим, проте відчуває, що іншого виходу немає, і дужче, ніж батьківського гніву, боїться того, що її не приймуть.

Агата втомлена задушливою атмосферою сну, що повсякчас повторюється, але вставати все-таки не збирається. Немає заради кого щось робити й нічого не хочеться. Встати, щоб тинятися домом? Безнадійно. Крім того, навряд чи їй насниться продовження, чергова серія жахастика про таємничу білявку й чоловіків у чорному. Агата розплющує очі й намагається зрозуміти символіку сновидіння. Хто ця дівчина? Злий дух? А може, янгол? І добро чи зло віщує такий сон?

Агата завжди сподівається найгіршого. Це її життєве кредо, зрештою, не раз перевірене. Як тоді, коли тато загинув у катастрофі, а мати переконувала її, що ніколи-преніколи в неї не буде нового тата. Агаті було лише п’ять років, але вона добре пам’ятає ці обіцянки. Вона повірила матері. І помилилася. Тепер уже знає, що довіряти не можна нікому, особливо в найважливішому, бо мати, звісно, зрадила її. Знайшла їй нового татка. Щоправда, не відразу, авжеж, та хіба це так важливо? Цікаво, чи усвідомлювала вона тоді, що Агатин світ потому просто зруйнується? Що ніколи більше не буде, як раніше?

Їй було вісім. У цьому віці віриш усьому, і тут вона раптом дізналася, що її татко не був єдиним. До всього їй ще й наказали любити цього нового, наче він був її татом! Мати й баба спершу проханнями, а далі вже й погрозами намагалися змусити її вдавати любов, яку вона не відчувала й ніколи не відчуватиме ні до кого.

То й що з того, що вона мешкає в цьому крутелезному домі? Що потопає в розкошах? Краще б жебрати на вулиці. Агата ладна все віддати, щоб тільки повернути час. Кілька разів утікала, але ніколи не виявлялася досить спритною. Завжди її, зрештою, знаходили і, полегшено перевівши подих, бо із дитиною нічого не сталося, починали дорікати, докори перетворювалися на скандали, які закінчувалися зазвичай ляпасами. Агата знає, що опікун не має права застосовувати силу проти дитини, і, може, вона й залила б йому сала за шкуру, але тоді мати, мабуть, її приб’є.

Бо найгірше, що мати, здається, його кохає! Як можна такого кохати?! Це ж качок з бичачою потилицею й поглядом гібона, який говорить: «пішов-им», «прийшов-им», «нинька», «вчера», «найтібуде».

Агата із задоволенням його б отруїла. І, мабуть, колись так і зробить. Приємно уявляти собі, як цей товстун звивається від болю, дивиться на неї й благає про порятунок. А вона владно посміхається й ставить ногу на його роздуту пузяку, а тоді відчуває полегшу, бо знає, що завдяки їй світ став трішечки кращим.

Є тільки одна проблема: коли вона вже позбавить світ найгіршого зла, що робити з малим Гібоном? Бо мати з великим Гібоном змайстрували собі дитину. І хоча це найбільш розпещений, верескливий та огидний малий Гібон на світі, Агата все ж розуміє, що таке втратити батька, коли тобі лише п’ять років.

Тож вона вирішує поки що зглянутися над малим шмаркачем, і наразі дасть його старому спокій.

Обережно, щоб не розбудити матір, Клаудія вислизає з дому. Треба поспішати, бо о пів на одинадцяту вона домовилася з Агнешкою зустрітися, а вже двадцять вісім по десятій. Агнешка зачекає, нічого страшного, а от автобус — ні. Клаудія мчить догори вулицею Чеха, дивлячись на автобус так, наче збирається його зачаклувати. Залишилося збігти сходами й встигнути на 125-ий. Агнешка квапить її, вона вже поставила ногу на східці автобуса. Нарешті всередині, втомлена бігом Клаудія переводить