Читати книгу - "Втекти від долі, Дана Лонг"

– Розділ 1 –

Дев’ять місяців по тому.

Відчинивши двері своїм ключем, я входжу до передпокою. У квартирі панує напівтемрява.

«Спить чи що», – думаю я і вже збираюся ввімкнути у передпокої світло, як раптом щось чую. Звуки, схожі на стогони долинають зі спальні.

Не знімаючи взуття, я йду далі коридором, намагаючись при цьому не шуміти. Двері в спальню трохи відчинені, і я заглядаю в кімнату. Мої очі лізуть на лоба від побаченого. Денис, мій хлопець, трахає на нашому ліжку якусь дівку. Вона стоїть рачки, повернута своєю перекачаною дупою до Дениса, а він входить у неї ззаду, періодично шльопаючи по сідницях.

У мене шок від того, як він міг так зі мною вчинити. Я вирішую не закочувати скандал, а мовчки розвертаюсь і вибігаю з квартири, голосно грюкнувши дверима.

На вулиці йде злива, але мені все одно. Я йду тротуаром і сльози котяться по моїх щоках. Не те щоб я його шалено кохала, просто мені стає дуже прикро від того, як Денис вчинив зі мною.

Ми зустрічаємось десять місяців. Він багато разів казав мені, що кохає, навіть дав мені ключі від своєї квартири. А тепер я мокну під зливою, поки він розважається з якоюсь повією.

Приблизно через тридцять хвилин я дістаюсь своєї квартири. Заходжу всередину, і не вмикаючи світло, скидаю взуття і мокре пальто на підлогу, і йду прямісінько у ванну кімнату. Увімкнувши кран, я наповнюю ванну теплою водою, щоб зігрітися і ненароком не захворіти. Знімаю з себе весь мокрий одяг і пірнаю у воду.

Не знаю, скільки я так пролежала, але відчувши, що вода почала остигати, вирішую, що настав час вилазити. Витираюсь рушником, вдягаю халат і прямую на кухню, де наливаю собі келих вина та дзвоню подрузі.

Еля моя найкраща подруга. Ми з нею дружимо з дитинства, просто не розлий вода. Ми ніколи не сварилися з нею серйозно, ніколи не ділили хлопців, завжди підтримуємо одна одну у важкі періоди життя. Деколи я заздрю ​​сама собі, що мені пощастило свого часу зустріти таку подругу.

– Привіт подружка! – радісно вітає мене Еля.

– Привіт Ельчик.

– Що трапилося? У тебе дивний голос.

– Денис мені зрадив. Приїхала до нього сьогодні ввечері, хотіла зробити сюрприз, а він там насаджує на член якусь мадам.

– Я в шоці! Не думала, що він такий виродок, – обурюється подруга. – І що ти тепер робитимеш?

– Нічого. Він для мене помер, після того що зробив. Я не дозволю ні йому, ні комусь іншому витирати об себе ноги. Та й взагалі невідомо, як давно він мені зраджує. Може всі ці десять місяців він приводив усіляких дівок у свою квартиру, а я наївно вважала, що у нас серйозні стосунки.

– Правильно подруга. Нема чого страждати за такими козлами. Знайдеш собі гіднішого чоловіка, а цього Дениса забудь. А якщо дзвонити буде, не відповідай. Я б приїхала зараз до тебе, підтримала, але в мене у Дмитрика температура. Тож вибач.

– Все гаразд Елю. Ти мене вислухала і мені вже стало легше. До того ж я вже збираюсь лягати спати.

– Дзвони якщо що. Бувай.

– Бувай Еля.

Відклавши телефон убік, я розмірковую про те, що можливо воно і на краще, що Денис зараз показав своє справжнє обличчя. Зараз, а не коли б я закохалася в нього по вуха.

 

***

Прокидаюся я вранці, як не дивно, у гарному настрої, і з відчуттям, що сьогодні має статися щось цікаве.

Зваривши каву в турці, я переливаю її в чашку і виходжу з нею на балкон. На годиннику близько дев’ятої години ранку, але оскільки вихідний, то людей на вулиці практично немає. Осінь вже повноцінно вступила у свої права, листя на деревах пожовтіло і неспішно опадає на землю. Потягуючи свою каву, я розмірковую, чим мені зайнятися у свій вихідний.

За сорок хвилин їзди від мого будинку розташований чудовий парк, зі ставком. Там завжди багато людей, закохані парочки, сім'ї з дітьми. Я обожнюю відпочинок на природі, тому недовго думаючи вирішую поїхати туди і безтурботно провести вільний час.

Прогулюючись парком уздовж алеї, я помічаю маленького хлопчика, який стоїть на самоті, смикає свою курточку маленькими пальчиками і при цьому плаче. Судячи з усього, він загубився. Я вирішую підійти до нього і, можливо, чимось допомогти.

– Привіт. А ти чому плачеш? Ти загубився?

Він насуплено дивиться на мене, але нічого не відповідає.

– Не бійся, я тебе не ображу, – я посміхаюся йому, намагаючись виглядати якомога дружелюбнішою.

– А я не боюся, – відповідає хлопчик і дивиться на мене своїми великими блакитними оченятами.

– Як тебе звати?

– Даня, – він з цікавістю розглядає мене і, здається, вже не боїться. – А тебе?

– А мене звуть Лана, – я посміхаюся до хлопчика. – Приємно познайомиться Даня. Дивись, що в мене є, – я простягаю дитині шишку, яку знайшла під час прогулянки.

Він обережно бере її в мене з рук і починає уважно розглядати.

– А де твоя мама?

– Вона померла… – сумно відповідає Даня.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍