Читати книгу - "Розірване намисто, Аліна Шапошник (Аліса Кін)"

В хаті скрипнули вхідні двері, було чутно, що хтось іде до воріт. Це була Богдана. Вона виглядала розгубленою. Назар подивився нарусяву сірооку дівчину і здогадався, що це сестра Олени. Не знаючи, що відбувається Богдана, сказала:

– Ви так галасуєте, батьки почують.

– А ось і моя дівчина, – він схопивБогдану за руку та притягнув до себе.

Богдані було так ніякого, що вона не змогла вимовити і слова.

– Скажи, це правда? – гнівно спитала Олена дивлячись на зведену сестру.

– Так, - ледь чутно вимовила Богдана.

– Ну то добре, – розлючено сказала Олена та помчала до хати.

Вона забігла до своєї кімнати та кинулася у постіль. Олена була у великому розпачі. Саме в цей момент дівчина відчула першу ненависть до Богдани.

Назар випустив Богдану з обіймів.

– Навіщо ти збрехав? – оговтуючись запитала Богдана.

– Я її лише провів додому, а вона надумала, що подобається мені.

– То пояснив би.

– Пояснив. Вона не розуміє. Отже, тепер ти моя дівчина.

– Вибач, але я так не хочу. Мені потрібен справжній хлопець.

– Я тобі пропоную зустрічатися  по справжньому. Ти ж погодилась, що я твій хлопець, коли Олена спитала.

– Що? Та то я хотіла її трохи позлити. Але чому ти пропонуєш мені стати твоєю дівчиною?

Він дивився на Богдану і розумів, що все в дівчині йому подобається: її зовнішність, дзвінкий тоненький голос, те, як вона насуплюється, як посміхається.

– Ти мені подобаєшся, - Назар казав правду, бо таке з ним було вперше.

– Але ти мене зовсім не знаєш, – недовірливо сказала дівчина.

– То давай знайомитися. Я – Назар.

– А я Богдана.

Так і почалися зустрічатися Назар та Богдана. Все село знало, що вона його дівчина. Їм було добре разом, а сільські дівчата кидали на них заздрісні погляди. Назар зразу сподобався батькові Богдани,а от мачуха не змогла прийняти його у ролі хлопця падчерки, бо бачила, як тяжко страждалаїї рідна дочка. Батьки Назара схвалили вибір свого сина, вони знали, що Богдана стане гарною господинею і буде вірною жінкою.

Іван при зустрічі з закоханими міцно стискав кулаки танеприязно дивився на Назара. Він намагався не бути в одній компанії з ними. А Олена постійно жалілася Мар’яні, казала, як сильно кохає Назара і ненавидить зведену сестру. Ще у дитинстві дівчата розчісували одна одній коси, але зараз вона б вирвалаусі до одної у Богдани.

* * *

Богдана гордовито увійшла до кімнати, тримаючи червоне намисто у руках. На її вустах була посмішка, а очі сяяли від радості.

Олена враз спала з лиця, та за мить риси її обличчя спотворилися від злоби:

 – Воно моє, віддай!

Кинулася до сестри аби схопити намисто. Та Богдана втримала прикрасу у руках, сильно відштовхнувши Олену.

– Ні, воно повинно бути моїм! – голосно верещала Олена.

– Але ж Назар подарував його мені! – Богдана заховала намисто за спиною.

Олена міцно вчепилася руками у волосся сестри. Богдана намагалася вирватися.

– Олено, Богдано, припиніть! – гримнув статний чоловік, який стояв на порозі хати, примруживши очі, - Чого ви завелися?

Дівчата враз зупинилися. Богдана поправила своє волосся:

– Олена перевіряла міцність мого волосся. Все гаразд, тату, не хвилюйтеся.

– То перевіряйте тихіше, бо все село позбігається, – чоловік вийшов надвір.

– Чому ти не сказала правду? – Олена суворо зиркнула на Богдану.

– Яку? Що моя сестра намагається відібрати в мене намисто, яке мені подарував мій хлопець?

– Я перша в нього закохалася, він повинен бути мій!

– То що з того. Його серце обрало мене, – з цими словами дівчина вдягла намисто на шиюі підійшла до дзеркала, щоб помилуватися прикрасою.

Олена відчула дикий відчай. Вона розуміла, що це саме те намисто, про яке говорив Назар. Він хоче одружитися з Богданою. В Олені врешті решт щось зламалося. Вона стрімко підійшла до сестрита з усією силою смикнула намисто. Блискучі червоні намистини одна за одною дзвінко впали на підлогу. Богдана лише зараз зрозуміла, що сталося, її посмішка завмерла та радість вмить зникла.

– Ні! Навіщо ти так, сестро! – вона припала до підлоги аби зібрати розсипані коралі.

– Я не твоя сестра! Запам’ятай! – гнівно заверещала Олена.

Богдана зібрала усі до єдиної бусини, та сховала у своїй кімнаті. Злі сльози текли з її очей. Вона швидко їх витерла, бо коханий не повинен побачити її такою. Як тільки стемніло, вона тихенько вийшла з дому. Вони зустрічалися біля річки.

– Привіт, Назарчику.

– Привіт, моя люба, Богдано, – він пригорнув до себе дівчину та поцілував.

Богдана покрилася рожевим рум’янцем, проте вечір ховав це від Назара.