Читати книгу - "ПровІдник, Роман Олійник (Argonayt)"

2

Скласти враження про те хто такі ще два відвідувачі я не встигаю, бо представляти їх береться мій помічник Степан.

– Ще раз добридень, шановні гості! – соковитим тенором промовляє він. – Давайте будемо знайомитися і розповідати з якими проблемами завітали до нас. Від цього залежатиме чи зможемо ми вам допомогти.

– Зачекай, Степанку, – перебиваю помічника. – Спершу я маю розповісти трохи про себе. Це потрібно для того, щоб ви визначили самі для себе чи варто мені довіряти чи ні. Якщо у когось є якісь сумніви або вагання, то краще відразу відмовитися від цієї затії. Мій досвід каже, що у такому випадку ви не отримаєте того за чим прийшли до мене. Тому послухайте мою розповідь і визначіться чи готові ви мене прийняти за свого провідника.

Відвідувачі тривожно мовчать і щоб розрядити обстановку я мовлю до помічника:

– Степанку, люди мабуть втомлені з дороги. Будь добрим, принеси з погреба журавлиного морсу. Нехай вгамують спрагу й трішки відпочинуть перед нашою мандрівкою.

Помічник слухняно береться виконувати моє розпорядження, і поки він дістає з погреба прохолодний напій я, спершись на ціпок, починаю свою розповідь:

– Кожен з вас прийшов сьогодні до мене для того щоб вирішити якусь свою проблему й отримати відповідь на пекуче питання пов’язане з його власним життя. В свій час я теж опинився в такій ситуації коли від одного рішення залежало все моє подальше майбутнє. А якщо говорити відверто, то щиросердно зізнаюся його у мене взагалі могло і не бути. Так склалася доля, що більше тридцять років тому, я втратив зір. Сліпота прийшла через мою нерозсудливість, можна навіть сказати – гріховність.

Я ніколи не був праведником, а тоді й поготів. В молодості входив до складу банди рекетирів, котра тероризувала приватних бізнесменів та регулярно вступала в «розбірки» з такими самими як і ми «братками». В одній з сутичок отримав важку травму голови, результатом якої стало те що я більше не міг милуватися цим світом. Разом з темнотою прийшло відчуття власної нікчемності і непотрібності. Колишні «друзі» швидко забули про моє існування, і єдине що в мене залишилося це холодна самота й нескінченна депресія.

Про це село я почув випадково. Один з тих нечисленних приятелів, котрі ще інколи провідували мене, якось розповів що начебто існує таке місце де кожна людина може отримати відповіді на свої найсокровенніші запитання. Я не надто йняв віри його словам, та втрачати мені було нічого. Навпаки, їдучи сюди був переконаний, що востаннє розчаруюся у всьому і врешті-решт наважуся на той рішучий крок, що допоможе мені розпрощатися з цим світом і своїм життям. На щастя я глибоко помилявся і поїздка сюди врятувала мене від фатального вчинку.

Я приїхав сюди в такому ж самому невизначеному стані як і ви зараз стоїте перед мною. Я думав про свій кінець бо не вірив що в мене ще може бути якесь майбутнє. Я хотів припинити тут своє існування. Чому я змінив свій світогляд і чого ще й досі стою перед вами? Я був там і якщо маєте бажання то пропоную просто прийняти мою історію і для себе вирішити чи варто мені вірити, і чи готові пройти до кінця той шлях на початку якого зараз знаходитися. Тож поки ми ще тут робіть свій вибір.

На обійсті ще кілька хвилин панує напружена тиша, після чого чоловік від якого і досі линуть хвилі страху дивує мене своїм рішенням:

– А хай йому грець. Я піду з вами до кінця.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍